Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Я закликаю вас у свідки, у вигляді безневинної дитини ховається відьма. Хіба може проста людина створити те, що ви зараз бачили? Крім того, у мене є й інші докази. Замість дитячих іграшок у неї повна шафа відьмацького скарбу і чарівного зілля, а на полиці лежить не лялька, як у будь-якої іншої дівчинки, а потворний цапиний череп.

Люди здивовано перезиралися, не знаючи, чи вірити у такі вигадки, а м-ль Стилет продовжувала:

— Мені достеменно відомо, що вона навела причину на герцогиню Агнесу. Ви думаєте, вона донька герцогині? Нічого подібного. Вона за допомогою чаклунства втерлася до неї в довіру, аби заволодіти її багатством.

Я впевнена також, що це вона спричинила всі ті нещастя, які траплялися з кожним із нас останнім часом.

— Припиніть! — скрикнув Гліб, але увага юрби підбадьорювала стару дівку, і її було годі зупинити.

— Ви захищаєте відьму, тому що вона напустила на вас чари. Як вона зуміла вас приворожити й позбавити зору й розуму? — гарячково вигукувала гувернантка.

Обвинувачення змусило Гліба прикусити язика. Добре, що ніхто не знав про циганський ритуал, що зробив їх із Марикою кревними братом і сестрою. Напевно люди побачили б у цьому зв’язку прихований чаклунський намір, хоча сам Гліб ставився до нього швидше як до дитячої клятви у вірності. Це було схоже на гру. Марика зробила на своїй руці маленький поріз, він вчинив так само, а потім вони з’єднали зап’ястя. Наївна Марика вірила в те, що їхня кров перемішалася й вони стали ріднішими, а Гліб їй не суперечив. Він дійсно ставився до дівчинки, як до молодшої сестри. Навіть після всього, що трапилось, звинувачення в тому, що вона відьма, звучали для нього безглуздо.

Тим часом інших свідків дива слова гувернантки змусили замислитися. Кожний поворушив минуле і згадав про своє.

— Я чув, у троюрідної тітки своячки брата шевця, що живе на сусідній вулиці, народилося теля із двома головами, — обережно мовив хтось у горбі.

Життя не буває суцільним святом. У кожній сім’ї трапляються нещастя й прикрості. Зазвичай люди схильні звинувачувати в негараздах долю, але зараз невідомому провидінню дали ім’я. І назвали його Марика.

Занурений у роздуми Гліб сидів перед каміном і дивився на язики полум’я. Червонуваті спалахи вогню танцювали по кімнаті й освітлювали обличчя принца, роблячи його схожим на маску. За останні дні він змарнів і знітився. Зазвичай гордовито розправлені плечі його зсутулилися, ніби на них тиснув непосильний тягар. Гліб не відповів на стук у двері, буцім усе, що відбувалося навколо, перестало його цікавити.

Увійшовши в коминкову, Степко затнувся. У відблисках полум’я йому на мить привиділося, що біля вогню сидить не юнак, а глибокий старець, згорблений під важким тягарем літ.

— Ваша Високосте, ви б попоїли чого-небудь. Не можна ж зовсім без їжі, — сказав Степко, але Гліб, наче й не чув.

— Що Марика? — запитав він, навіть не дивлячись на хлопчика.

— Мовчить, як води в рот набрала. За увесь тиждень, що сидить у темниці, — ані пари з вуст, — доповів хлопчик.

— Погано. Чому вона нічого не скаже у своє виправдання? Невже не розуміє, що сама лізе в петлю! — дратівливо скрикнув Гліб і додав: — Сьогодні я говорив з батьком.

— І що Його Величність? — жваво поцікавився Степко.

— Каже, правитель відрізняється від підданих тим, що зобов’язаний ставити державне над особистим. Король відмовився вимагати в суду виправдання, бо це спричинить невдоволення народу. Якщо потім станеться посуха, повінь або неврожай, люди будуть звинувачувати у всіх бідах відьму й тих, хто її відпустив і ще чого доброго вчинять бунт.

— Ну, коли навіть Його Величність відступився, тут уже нічого не вдієш, — розвів руками Степко.

— Ні! Я повинен урятувати її, — палко заперечив Гліб.

— А що як справді падуча буде або інша напасть? Король правду каже. Людям тільки дай привід ціпками помахати, потім не відіб’єшся, — застеріг Степко.

Гліб з моторністю барса підхопився й схопив хлопчика за барки.

— Ти теж уважаєш, що вона відьма?

— Ой-ой, пустіть, Ваша Високосте. Задушите, — благав Степко. — Самі ж бо бачили, що вона з кіньми зробила.

— Якщо Марика заспокоїла оскаженілих тварин, то це зовсім не означає, що вона навела причину на Агнесу. Посмій тільки сказати про неї зле — і побачиш, що я з тобою зроблю! — Гліб відіпхнув хлопчика.

— Даремно ви так сердитесь на мене. Відьма вона чи ні, то вже кому що судилося. Хіба мало несправедливості на землі діється. Ви гадаєте, мені її не шкода? Тільки проти долі не підеш, а коли підеш, то на те саме й вийде, — зітхнув Степко.

У Гліба перехопило подих. Напевно Степко заглянув у майбутнє