Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Благаю, допоможіть мені. Я заплачу, — просила вона.

— Це добре. Плата ніколи не зашкодить, — усміхнулася Віщунка.

На мить у неї з’явилася спокуса просити як сплату душу цієї старої дівки, але відьма негайно відкинула цю думку. Така пропозиція могла налякати гувернантку, і тоді вся справа пішла б нанівець. Не варто гнатися за двома зайцями, вирішила Віщунка й смиренно промовила:

— Та на жаль я абсолютно безкорислива. Мені від тебе нічого не потрібно. Ти лиш слухай, а я навчу тебе, як відьму знищити.

— А раптом вона зі мною щось скоїть? — непевно запитала м-ль Стилет.

— Нічого не бійся. Я тобі оберіг дам, і дівчисько тебе не дістане, — хитро підморгнула Віщунка.

Вона бачила, що впіймала жертву на гачок. Та вірила кожному її слову. Стара відьма більше не шкодувала, що віддала гаманець, адже була впевнена, що цього разу осічки не буде, і вона зуміє всім насолити й кожному помститися.

Ледь перевалило за південь, а вбоге листопадове сонце вже прагнуло зайти. Пізньої осені воно не балувало землю своєю появою. Розмитий дощами ґрунт не встигав просохнути. Луки стояли залиті водою, наче рисові поля, а на дорогах мутними озерами розлилися величезні калюжі. Кінські копита трощили відбите в них блякле сонце, і воно уламками крапель пирскало врізнобіч.

Гліб у супроводі Степка щодуху мчав до замку герцогині Агнеси. Ледь опинившись на подвір’ї, він жваво зіскочив з коня і, залишивши тварину Степкові, побіг усередину. Принц якомога швидше хотів побачити Марику й позбутися всіх сумнівів і недомовок. Зазвичай дівчинка вибігала йому назустріч, але цього разу дворецький повідомив, що юна герцогиня нікого не приймає.

— Що за нісенітниці! Ви доповіли, що це я? — обурився Гліб.

— Так, але пані замкнулася в себе і не хоче відповідати, — вклонився дворецький.

— Ну, гаразд, якщо гора не йде до Магомета, то Магомет піде до гори, — сказав Гліб і сам піднявся в апартаменти юної герцогині.

Двері справді виявилися замкненими.

— Марико, це я, — постукав Гліб. — Я прийшов вибачитися за вчорашнє. Мені потрібно багато чого тобі сказати.

За дверима почулося тихе шарудіння, але потім у кімнаті знову запанувала тиша.

— Марико, ти мене чуєш? Відчини, нам потрібно поговорити, — юнак наполегливо посмикав за клямку.

Та відповіді не почув. Щось було не так. Марика не з тих, хто довго ображається. Вона не стала б ховатися або уникати зустрічі. Гліб не на жарт стривожився. Звідки йому було знати, що за дверима Марика, кусаючи губи, проклинала себе за те, що так необачно повернулася додому, і мучилася сумнівами, як вчинити.

Почувши за дверима знайомий голос, дівчинка спочатку зраділа. Приїзд Гліба означав, що між ними більше немає образи. Їй так і кортіло відчинити двері й кинутися на шию своєму названому братові. Але наступної миті вона зрозуміла, що сьогодні бачитися з Глібом не можна. Їй так багато потрібно було йому сказати, тому дівчинка боялася, що не втримається й неодмінно порушить заборону. Як попередити Гліба про підступи Віщунки з Лисячої Нори? Як запитати про Зоряного лицаря і про те, чи вдалося Глібові повернути йому борг? І треба ж було, щоб саме тепер обітниця мовчання щільно стулила їй вуста!

Марика ледь не заплакала від прикрості. Ця мовчанка була такою недоречною! Шкода, що їй забракло всього-на-всього кількох хвилин, аби викопати скарб. Однак нічого не можна було змінити. Доводилося відкласти зустріч доти, доки з коваля не буде знятий проклін. Притулившись до дверей, дівчинка зі змішаним почуттям смутку й полегшення слухала, як кроки Гліба віддаляються. Нарешті все стихло.

«Завтра я поїду й усе йому розповім, адже за один день нічого не зміниться», — вирішила дівчинка.

І справді, що таке один день? Порошина, загублена у віках. Чомусь ніхто не замислюється над тим, що іноді все руйнується за одну годину.

На Гліба чекало іще одне потрясіння. Він дотепер не знав про загадкову недугу герцогині Агнеси. Почута новина приголомшила його.

Складалося враження, що зла доля переслідувала цей будинок. Радість недовго гостювала тут, і тепер замок знову огорнув смуток. Вікна скрізь були зашторені, немов під час жалоби, і люди розмовляли приглушеними голосами, наче боялися потривожити лихо, котре й без того міцно оселилося в цих стінах.

Щомиті хвилювання Гліба зростало. Він боявся, що Марика розділила долю своєї прийманої матері. Розшукавши дворецького, юнак наказав відімкнути двері, а коли дізнався, що їх зачинено зсередини, ще дужче розхвилювався.

— Негайно виламайте двері! — схвильовано наказав юнак.

Хто ж посміє суперечити спадкоємцеві престолу?

Тим часом Марика спішно взувалася. Дівчинка вирішила не чекати вечора й негайно їхати в занедбану кузню. Залишатися було ризиковано. Чим далі, тим більше несподіванок могло перешкодити їй вибратися