Зоряний лицар - Тамара Крюкова

Марика не прислухалася до натхненного монологу старої дівки. Утома витиснула почуття провини. Зараз навіть противний голос мадам Кістяк заколисував. Очі злипалися. Дівчинка вже давно перестала розбирати слова. Якби вона могла говорити, то попросила б вибачення, і, можливо, тоді гувернантка швидше б заспокоїлася. Але тепер залишалося тільки сподіватися, що їй самій набридне лаятися, хоча, зважаючи на все, це заняття приносило мадам Кістяк справжню насолоду.

Поступово мовчазна покірність вихованки стала все більше й більше дратувати виховательку. Спочатку вона думала, що нестерпне дівчисько раптом вирішило покаятися за свій бридкий вчинок, але потім зрозуміла, що маленька негідниця просто знущається з неї.

— Я бачу, мої слова — немов об стіну горох! В одне вухо влітають, а в інше вилітають! Я вимагаю уваги до своїх слів! — тупнувши ногою, запищала гувернантка.

Дівчинка на мить прокинулася.

— Увесь цей час я терпіла ваше неуцтво й небажання поводитися пристойно, та все було марно. Ви зовсім розпустилися! — оскаженіло крикнула стара дівка.

Як на зло, саме в цей момент Марика не стрималася й широко позіхнула. Це було останньою краплею. Забувши про стриманість, мадмуазель Стилет замахнулася і вліпила дівчинці дзвінкого ляпаса.

Та відсахнулася. Обличчя палало, але біль нічого не важив у порівнянні з образою. Живучи в таборі, дівчинка часто билася із хлопчаками або в ярмарковій штовханині потрапляла під гарячу руку якому-небудь купцеві: на те вони й крамарі, щоб тягати за вуха циганчат. Але ляпас був принизливий, а Марика нікому не дозволяла себе принижувати.

Гнівні слова вже готові були злетіти з її вуст, але дівчинка вчасно згадала про обітницю мовчання й прикусила язика. Від однієї думки про те, що через злісну стару дівку вона могла розділити долю мертвого коваля, у дівчинки на чолі виступив піт. Ні, м-ль Кістяк не дочекається від неї жодних пояснень, але й вислуховувати проповіді вона більше не збиралася. Марика демонстративно скинула пальто й чоботи, одягнена лягла в ліжко і з головою вкрилася ковдрою, тим самим показуючи, що розмову закінчено.

Не тямлячи себе від люті, м-ль Стилет ладна була кинутися на маленьку негідницю й добряче потарбати її за волосся. Однак розум узяв гору над почуттями. Все-таки це було не просте дівчисько, а донька герцогині. Ляснувши дверима, гувернантка вийшла з кімнати. Тепер вона почувала себе вправі застосувати до вихованки більш суворі покарання, ніж прості розмови.

М-ль Стилет не пройшла й кількох кроків, як почула за спиною незнайомий голос.

— Що, дівчисько зовсім від рук відбилося?

Гувернантка різко обернулася й побачила жінку похилого віку в дивному, старомодному одязі. На ній був чепець і вилиняла руда спідниця, а на руці висів потертий ридикюль. М-ль Стилет ще не відійшла від сварки з підопічною, і поява в палаці лахмітниці не додала їй гарного настрою.

— Хто ви така? І як тут опинилися? — сердито запитала вона, безсоромно розглядаючи незнайомку від голови до ніг.

Така непривітна зустріч анітрохи не засмутила Віщунку Вона посміхнулася і, наче нічого й не сталося, єлейно заговорила:

— Ти зі мною привітніша будь. Адже я прийшла тобі допомогти.

— Мені?! Із чого ви взяли, що мені потрібна допомога? — здивувалася стара дівка.

— Бо одній тобі з відьмою не впоратися.

— Це з якою ще відьмою? — не зрозуміла гувернантка.

— Невже не знаєш, що дівчисько — відьма? — запитала баба.

— Тобто? — перепитала м-ль Стилет, нервово ковтнувши слину.

— Тобто?! Тобто — не людина вона, а відьма в людській подобі. Я тобі навіть більше скажу. Це вона Агнесу занапастила, аби грошенята герцогині до рук прибрати. Вона їй не донька, а казна-хто. Циганка приблудна.

М-ль Стилет була вражена усім почутим. Вона завжди підозрювала, що з її підопічною не все гаразд.

— Що ж тепер буде? — прошепотіла вона, разом втративши свій войовничий запал і побоюючись, що з відьмою погані жарти. Як би нещодавна сварка не вилилася їй гіркими слізьми.

— Це тобі вирішувати. Коли моя допомога не потрібна, я не нав’язую, — сказала незнайомка, удаючи, що збирається піти.

— Постривайте! — спішно зупинила її гувернантка. — Я не хотіла вас образити. Просто мені ваше обличчя не знайоме.

— Обличчя у мене звичайне. А звуть мене — Віщунка. Я людям допомагаю, якщо можу. Тебе хочу від лиха врятувати, — хитро зіщулившись, сказала стара і зловісно додала: — Відьмі до тебе добратися — раз плюнути. Коли мені не віриш, то піди в неї в кімнаті пошукай. Чого там тільки не приховано! І жаб’ячий камінь, і зміїні очі, і сушені лапки кажанів.

Віщунка не обманювала, кімната Марики була повнісінька усяких чаклунських причандалів. Вона сама порозпихала їх по різних місцях, значно спустошивши власні запаси.

Гувернантка була до того налякана, що всі інші докази були зайвими. Вона навіть не поцікавилася, звідки «добрій бабусі» відомо, що Марика зберігає на своїх полицях.