Зоряний лицар - Тамара Крюкова

сказився бозна-чому, ніби його хтось наврочив. Їй-богу, цьому не було жодної причини. Я намагався його заспокоїти, та марно. Ось за вами послав, думав, ви з ним поговорите, він і заспокоїться. Адже він лиш вас і слухається. Та за цей час інші також показилися. Тепер навіть не знаю, що й робити. Люди бояться туди заходити. Це-таки й справді небезпечно.

Конюх, похнюпившись, стояв очікуючи розпоряджень і покарання. Марика слухала надривне іржання коней і розуміла, що коли нічого не робити, оскаженілі тварини понівечать одна одну. Навіть цигани, майстерні знавці коней, дивувалися її дивному вмінню ладнати з цими поважними тваринами. У таборі визнавали, що немає нікого, хто вмів управлятися з кіньми краще за неї. Якби вона прийшла трохи раніше, нещастя можна було б уникнути.

Навіть зараз дівчинка могла б спробувати заспокоїти коней, якби не обітниця мовчання. Зла доля переслідувала її, змушуючи порушити заборону.

Вибір був невеликий: викликати на себе закляття або дозволити скаженим тваринам покалічити одна одну. Був іще третій, легковажний шлях: увійти в стайню. «Краще піти на неминучу загибель, ніж розділити долю коваля. Духам видніше: карати чи вибачати», — вирішила Марика.

Намагаючись приборкати страх, дівчинка хоробро пішла до воріт.

— Пані, туди не можна. Це небезпечно, — конюх загородив їй шлях, але вона відсторонила його.

— Марико, стій! Це божевілля! — Гліб схопив Марику за руку, але вона вивільнилася.

У погляді дівчинки було стільки рішучості, що він покірно відступив. Ніхто більше не намагався її зупинити. Марика ледве відсунула важкий засув і, відчинивши ворота, увійшла всередину, у справжнісіньке пекло.

Тупіт, іржання, хрип злилися в одну пронизливу какофонію. Оскаженілі жеребці вставали дибки й били копитами все, що бачили. Вони хитали головами й натужно іржали. Із губ злітали пластівці піни. Здавалося, навіть повітря навколо пульсує від дикої паніки тварин.

Тільки-но Марика опинилася віч-на-віч із небезпекою, її страх одразу минув. Дівчинка немов перетнула ту межу, за якою страх безсилий. Її огорнув дивний спокій, наче все це відбувалося з кимось іншим, а вона була лише стороннім спостерігачем.

Марика пошукала очима Жвавого. Кінь бив копитами й люто хитав головою. Дівчинка подумки взивала до свого улюбленця, сподіваючись, що той почує її мовчазний заклик. Жвавий повернув голову й налитим кров’ю, червоним оком уп’явся в господиню. Марика беззвучно вмовляла й заспокоювала його. Кінь скинувся дибки й протяжно заіржав, наче розривався між двох вогнів: бажанням коритися господині і своїм шаленством.

Неможливість говорити пекла дівчинку. Якби тільки вона могла вимовити ласкаві слова, що нетерпляче застигли на кінчикові язика, готові будь-якої миті злетіти з вуст. На хвилину їй здалося, що все невисловлене сплелося в золоту кулю. Дівчинка навіть відчувала в грудях її тепло. Корячись незбагненному поривові, Марика здійняла руки й спрямувала відкриті долоні на коней. Вона майже фізично відчула, як потоки золотого світла незримим промінням заструменіли по стайні.

Поступово коні стали заспокоюватися. Тупіт та іржання припинилися. Лише важке дихання й похропування коней свідчили про їхнє недавнє хвилювання.

Марика не помітила змін, які відбулися з тваринами, і навіть не усвідомлювала, що створила диво. На якусь мить світ навколо перестав для неї існувати. Вона цілком віддалася світлу, що пронизувало її, й немов розчинилася у хвилях безкрайнього щастя.

Золотий потік став слабшати. Разом з ним із Марики витікали сили. Незримі нитки вичерпувались і зникали. Дівчинку поглинула приємна знемога.

Шум у стайні вщух, і разом з ним пройшло дивне заціпеніння, що охопило юрбу, яка очікувала зовні.

— Відкрийте ворота! — наказав Гліб.

Конюх потягнув за стулку. Та знехотя подалася. Люди не відразу побачили тендітну постать зі здійнятими до неба руками, що загубилася поміж коней. Вражений натовп мовчав. Люди, як зачаровані, дивилися на дитину, котра зуміла приборкати шаленство табуна. Вони зіткнулися із чимось неосяжним, а все, що не може пояснити розум, викликає побоювання. Ніхто не зважився підійти до Марики. Дивом захоплюються лише на відстані.

Зустрівшись із ним віч-на-віч, люди відчувають не захват, а первісний жах.

Дівчинка як підкошена впала на землю. Першим опам’ятався Гліб. Підійшовши до Марики, він схилився й послухав її серце. Воно билося рівно й чітко. Дівчинка безтурботно спала й посміхалася уві сні. Миттєве почуття полегшення в Гліба змінилося занепокоєнням. Чи раптом не трапилося з дівчинкою те саме, що й з Агнесою?

— Віднесіть її у спальню, — наказав юнак.

Ніхто не рушив з місця. Лише конюх зважився підняти дівчинку. Коли він дбайливо взяв її на руки, Марика на мить відкрила очі. Вона хотіла щось сказати, але була ще занадто слабка для цього й знову поринула в забуття.

— Ваша Високосте, Ви й тепер сумніваєтеся в тому, що вона відьма?

Гугнявий голос м-ль Стилет пролунав у тиші так різко, що всі мимохіть озирнулися в її бік і прислухалися. Найменше Глібові хотілося вислуховувати маячню старої дівки зараз, коли Марика нічого не могла сказати у своє виправдання. Він безцеремонно обірвав гувернантку:

— Помовчте! Невже ви не бачите, що юна герцогиня в нестямі.

Однак м-ль Стилет не збиралася відступати. Відьма так налякала її, що гувернантка вирішила за всяку ціну позбутися вихованки.

— Ця