Зоряний лицар - Тамара Крюкова

Помізкувавши, Мирон згадав стародавній засіб від нечистої сили. Ще прабаба розповідала, що коли намалювати крейдою коло й читати в ньому молитви, то ніяка погань не страшна. Прикинувши так і сяк, Мирон відшукав уламок штукатурки і, не гаючи часу, накреслив широченьке коло, щоб убезпечити себе напевно.

Встромлений у стіну смолоскип потріскував і коптив. Полум’я на ньому тремтіло, як живе. Вогонь і пацюки були єдиними компаньйонами Марики в похмурих, сирих застінках. Спочатку вона боялася довгохвостих мешканців темниці, але ті не займали нової сусідки, і поступово дівчинка до них звикла. Вона ділилася з пацюками нехитрою їжею, а ті розважали її своєю метушнею.

Марика не знала, скільки днів вона провела у в’язниці і що надворі: день чи ніч.

У підземелля не проникало денне світло. Почувши, як у замку повертається ключ, вона здивувалася. Дверей не відмикали з того самого дня, коли її посадили в камеру. Відвідувачі до неї не приходили, а їжу подавали через віконце. Ніхто з охоронців не наважувався увійти до відьми. Марика напружено вдивлялася в півморок, гадаючи, що буде далі.

Двері відчинилися, і в камеру увійшла міцна хлоп’яча постать. Упізнавши Степка, бранка поспішно здійнялася на ноги. Навіщо прийшов її ворог? Може, сподівається, що вона ослабла й хоче почути її благання про пощаду? Дівчинка гордовито підняла голову, труснувши сплутаними кучерями.

Побачивши Марику, Степко знову захопився красою дівчинки, яку не могло зіпсувати навіть брудне лахміття бранки. Тепер ні для кого не залишалося таємницею, що дівчинка — проста циганка. І все-таки в ній було щось королівське, якась непохитна сила. Не дивно, що вона зуміла втихомирити оскаженілих тварин.

Степко приклав палець до губ, наказуючи ув’язненій мовчати. Втім, ця обережність була зайвою. Хлопчик квапливо дав Мариці вузлик і сказав:

— Переодягайся швидше. У нас мало часу.

Марика здивовано дивилася на нього, але не квапилася виконувати наказ. Спочатку вона хотіла зрозуміти, що задумав її недруг.

— Ти мене очима не свердли, — всміхнувся Степко, намагаючись за напускною брутальністю приховати свою боязкість перед дівчинкою. — Хазяїн велів, щоб я тебе, звідси тайкома вивів.

Серце Марики забилося часто. Виходить, вона була не самотня. Тепер, коли вона знала, що Гліб на її боці, їй було легше пережити несправедливі обвинувачення, ненависть юрби й гіркоту ув’язнення. Ніщо не ранить так, як байдужість тих, кого ми любимо, і ніщо так не додає сил, як їхня підтримка.

— Та одягайся ти, не стій, як пеньок! Я відвернуся. І не барись. Іншим разом варту не вдасться приспати, — поквапив її Степко.

Цього разу Марику не довелося вмовляти. Поки вона натягала хлоп’ячі штани й сорочку, Степко вголос розмірковував:

— Все-таки ти непутяща. Пощастило вибитися в люди, то й жила б тихо. Чого ж іще треба? От я, наприклад, свого щастя нізащо не пропущу. Коли випав щасливий квиток, то вщерть розіб’юсь, а до хазяїна міцно приросту.

«Що правда, то правда — приліпився, як кліщ», — подумала Марика. Їй так і кортіло осадити цього самовдоволеного хвалька, але вона тільки сердито стисла зуби.

— А там, гляди, вивчуся й більшою людиною стану, — продовжував свій монолог Степко. — Може, навіть верховним магом. Ти не дивися, що я такий непоказний. У мене видіння бувають. Мені зниклу річ відшукати — раз плюнути. А ще можу точно визначити, жива людина чи ні, доторкнувшися до її одежі чи чого іншого. Якось у нас у селі один чоловік у ліс пішов та й зник. Десять днів його не було, уже тризну збиралися справити. А я його сорочку взяв, чую — живий дядько Семен. І справді. З’явився, ніби з того світу. Виявилося, що він ногу поранив та й добирався, де поповзом, а де ниць, — похвалявся Степко, сподіваючись хоч чимось привернути увагу чорноокої бранки.

Переодягшись, Марика сховала пишні локони під картуз і взяла свого визволителя за лікоть. Степко обернувся й, побачивши перед собою смаглявого хлопчака, вражено скрикнув:

— Оце так номер! Тебе й не впізнати. Але запам’ятай, хазяїн суворо заборонив тобі далеко втікати звідси, не ті впіймають, начувайся. А це він велів тобі в дорогу передати, — хлопчик простягнув гаманець, набитий грішми.

«А де ж сам Гліб? Невже я не побачу його?» — хотіла запитати Марика, але слова застигли в неї на язиці. Раптово їй відкрилася гірка правда. Чи не тому Гліб визволяє її потайки, що цурається відкрито заступитися за «відьму»? Невже він теж вірить у наклепи? Жменька золотих — ось ціна їхньої дружби. Осяйний принц не бажає забруднитися, тому вирішив позбутися її, заславши у вигнання. Дівчинка гидливо відіпхнула гаманець. Дзвякнувши монетами, він упав на підлогу.

— Як є непутяща! — буркнув Степко, піднімаючи гроші. — Куди ж ти без копійки? Дають — бери, б’ють — біжи.

Марика із презирством подивилася на хлопчика. Хіба цей селюк зрозуміє, що вона більше не хоче бігти? Він, як відданий пес, робить те, що наказує хазяїн, не забуваючи про свою вигоду. Були часи, коли вона, не замислюючись, віддала б за Гліба життя, але він ніколи не був її хазяїном. Вона завжди була вільна, як вітер, і зараз не стане ховатися. Гордо відвернувшись до стіни, вона сіла на напівзгнилу солому, показуючи, що нікуди йти