Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— От шалена! Горе мені з тобою. Коли свого розуму нема, чужого не позичиш, — скрушно мовив Степко.

Корячись несподіваному пориву, він дістав із кишені камінчик з дірочкою посередині й простягнув цей нехитрий подарунок дівчинці:

— Тримай. Дід каже, що такий камінчик щастя приносить. Мабуть, правда. Мені он як пощастило. А тобі щастя тепер дужче знадобиться.

Дівчинка повільно обернулася, як заворожена дивлячись на камінчик. У Степка на долоні лежав її оберіг. Це був дарунок Варги. Марика завжди носила його на шиї на шкіряному мотузку, доки не подарувала амулет Глібу. Як він міг віддати його Степкові! У її душі скипіла образа.

Начебто у відповідь на її думки, Степко сказав:

— Я його в лісі знайшов саме напередодні того дня, коли хазяїна врятували. Пішов за хмизом, дивлюся, камінчик з діркою. Мені це дивним здалося, от я його й підняв. Ну, береш, чи що? А то передумаю. Такий камінчик мені й самому знадобиться, — сердито додав хлопчик.

Марика встала із солом’яної підстилки й повільно взяла підношення з рук хлопчика. Що це, випадковість, а може, доля навмисно повертала їй втрачений оберіг, даруючи надію? Дівчинка міцно стисла камінчик у долоні й уперше із вдячністю подивилася на Степка. Він виявився зовсім не поганою людиною. Мало хто зважиться віддати амулет, що приніс йому щастя.

Піймавши на собі погляд дівчинки, Степко зашарівся від захоплення й, засоромившись через свій рум’янець, суворо запитав:

— Ну йдеш, чи що? А то ще вартові прокинуться.

Марика більше не вагалася. Вона знала, що слід завжди додержуватися знаків, які духи посилають смертним.

Щербаті кам’яні сходи впиралися в товсті залізні прути. За ними підземелля закінчувалося і починався сумовитий тюремний коридор. Гасова лампа, що висіла під стелею, сильно чадила, але зняти нагар із ґнота було нікому. Обидва охоронці хропли, повкладавшись просто на кам’яних плитах підлоги. Ґратчасті дверцята, що ведуть в утробу підземелля, були відчинені, і абсолютно зайвий замок висів на розімкнутій дужці.

Побачивши охоронців, Марика нерішуче сповільнила кроки, але Степко з навмисною бравадою підбадьорив свою супутницю:

— Не бійся. Вони тепер до ранку не прокинуться. Ач як солодко сплять. І правильно. По ночах одні сичі не сплять, а людям слід подушку м’яти.

Степко й сам не розумів, навіщо намагається справити враження на чорнооке дівчисько, адже вже незабаром їхні шляхи розійдуться. Навряд чи вони зустрінуться вдруге. Після втечі їй буде небезпечно залишатися в цих краях.

Вийшовши за межі підземелля, Степко причинив дверцята. Проіржавілі петлі противно заскреготіли. У тиші їх скрегіт пролунав так пронизливо й різко, що втікачі мимоволі завмерли й уп’ялися на варту. Та солдати навіть вухом не повели.

— Здається пощастило. Ніхто не почув, — зітхнув Степко.

Він помилявся. Звук слабкою луною долетів до вартової, де сидів до смерті наляканий Мирон. Почувши віддалений брязкіт, стражник насторожився. Будинок був невеликий, і в нічній тиші звуки лунали особливо чітко. Охоронцеві здалося, ніби хтось загримів ланцюгом, а потім усе стихло. Це Степко, перш ніж іти далі, замкнув ґрати на замок.

Переступивши через зморені сном тіла, хлопці пішли, дотримуючись вигинів тюремного коридору. Оминувши іще двійко постів, вони пройшли повз камери з маленькими заґратованими віконечками, де зазвичай утримувалися в’язні, і підійшли до других ґрат. Далі йшли кімнати варти й тюремників. Цими дверцятами користувалися набагато частіше, тому вони лише стиха клацнули, але загострений слух Мирона вловив і цей звук.

Вартовий уловив ледве чутні, скрадливі кроки. Його скував жах. Крім відьми, в пустельному будинку ходити було нікому, але як вона могла пройти крізь замки і грати? Відповідь була єдина — за допомогою чарів. Мирон розривався між бажанням бігти геть і страхом покинути магічне коло, аж раптом легка хода виразно почулася зовсім близько. Охоронця паралізував жах, і він, вірячи в рятівну силу крейдового кола, у розпачі забубонів рядки всіх молитов, які тільки приходили йому на згадку.

Почувши чиєсь плутане бурмотання, втікачі застигли. Степко знаком наказав Мариці стояти й навшпиньках пішов до повороту, за яким знаходився останній пост. Заглянувши за ріг, він остовпів. Просто біля виходу сидів охоронець.

«Звідки він тільки узявся? Чому я його не помітив. Та ще й просто на дорозі розсівся», — досадував хлопчик.

На вигляд стражник був непоказний і не відрізнявся міцною статурою. Степко прикинув, що вдвох вони його, мабуть, здолали б, та з іншого боку, нічого доброго із цієї витівки не вийде. По-перше, вартовий озброєний. А по-друге, Степкові зовсім не хотілося опинитися поза законом, за сприяння втечі. Він повернувся до Марики й пошепки доповів:

— Погано. Там охоронець сидить. Сну в жодному оці. Що робити будемо? Не почувши відповіді, хлопчик дратівливо махнув рукою.

— Що в тебе за мода мовчати рибою! І порадитися ні з ким. От застукають нас, буде тобі мовчанка. Ох, і влип я через тебе!

Марику зачепило звинувачення хлопчиська. Вона не збиралася нікого втягувати у свої нещастя. Повз охоронця слід прориватися поодинці. Камінчик, затиснутий у неї в долоні, надавав їй упевненості. Духи знову допомагали їй, інакше вони не послали б