Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Ти щось знаєш? — запитав Гліб, дивлячись Степкові в очі.

— Ні, їй-богу, — поспішно перехрестився хлопчик і відвів погляд.

— Не бреши, коли хрестишся. Це гріх. Кажи, що знаєш, — наполягав принц.

— Та нічого. Дрібниця. Сон привидівся.

— Що за сон?

— Та пусте. Мало яка нісенітниця може наснитися, — ухилявся від відповіді Степко.

— Не крути! Кажи, як є, або справді задушу! — пригрозив Гліб, знову хапаючи Степка за барки.

— Цур вас та пек! Навіщо так лякаєте, — пробурмотів Степко, намагаючись вивільнитися. — Розповісти я розповім, та це нічого не змінить. Сон — це не видіння, а так, маячня. Плюнути й розтерти. Не всякий сон справджується.

Передмова Глібові не сподобалася. В його душі заворушилися найгірші побоювання. Чим тугіше навколо Марики затягувалася петля людської злості, тим більше він вірив у її невинність. Принц згадував їхні пригоди по той бік Дзеркала Долі і те, як дівчинка багато разів приходила йому на допомогу, ризикуючи власним життям. Так, вона була дещо брутальною, але в ній не було жодної краплини зла.

— Говори, — коротко наказав Гліб, відпускаючи хлопчика.

— Наснилося мені багаття, і таке велике, що полум’я сягає до небес, а навколо — димова завіса. А вона з вогню мене кличе.

— Чому тебе, а не мене? — запитав Гліб.

— Цього я сказати не можу. Я б кому іншому з радістю поступився. Мене від її заклику такий жах пройняв, що я аж прокинувся. Вірите, зі страху ледве з ліжка не впав. Лежу, а у вухах все той заклик лунає.

— Гліб здригнувся. Він пригадав слова Зоряного лицаря, що відьму треба спалити на багатті.

— У нас не середньовіччя, щоб людей спалювати у вогні, — сказав принц, ніби цим твердженням намагався відігнати від себе страшну думку. Щось занадто часто пророцтва Зоряного лицаря здійснювалися.

— Я й кажу, що сон — це пусте, — охоче підтакнув Степко.

Степкову сірячинну хитрість можна було вгадати із заплющеними очима. Хлопчик надто невміло приховував, що зовсім не байдуже ставиться до свого лиховісного сну.

Дотепер Гліб жив мріями про диво. Він думав, що Марика заговорить і справедливість переможе. Та дівчинка затято мовчала. Принц не міг зрозуміти її впертості, але з часом усвідомив, що в цьому є якийсь прихований сенс. Більше сподіватися було годі. Прийшов час діяти.

— Ти присягав, що будеш служити мені вірою і правдою. Зараз у тебе з’явилася можливість довести свою відданість не на словах, а на ділі, — звернувся Гліб до Степка.

— Та хіба ж я проти. Я для вас хоч у вогонь піду, — сказав хлопчик.

— От і чудово. Треба допомогти Мариці втекти з темниці.

— На що ж ви зазіхаєте! Це ж злочин, — зойкнув Степко.

— Не більший, ніж відмовити в допомозі тому, кому заприсягав на вірність, — з упевненістю в голосі сказав Гліб.

— А що, як схоплять? — боязно запитав хлопчик, із жахом думаючи, що потрапив як курка в окріп.

Ще ніколи йому не доводилося стояти перед таким складним вибором. Дід навчив його поважати владу і закони, а тут найголовніша влада зажадала від нього порушення закону.

— Якщо боїшся, я все зроблю сам, — твердо сказав Гліб.

За той час, поки Степко служив у принца, він зрозумів, що це не пусті балачки. Якщо вже той щось задумав, то нізащо не відступиться.

— Ох! Ну, гаразд! Ви-таки умієте вмовляти людей! — погодився Степко. — Тільки я вважаю, що ви затіяли пропащу справу. Нічого в нас не вийде. Якби кожен міг спочатку увійти в темницю, а потім з неї вийти, тоді це була б не темниця, а готель.

— Якщо діяти за планом, усе вийде, — пообіцяв Гліб. — Ти повинен не дуже помітно повертітися на кухні, де варять їжу для варти, і перед вечерею підсипати нічній охороні в напої снотворне. А я візьму запасні ключі від темниці і, тільки-но вартові позасинають, звільню бранку.

— Ні, так не піде. Ви надто помітний, вас кожний собака знає. Ви, Ваша Високосте, навіть не зможете таємно підійти до темниці, не те, що дівчисько звільнити. Якщо хтось і має піти, то це я, — рішуче заявив Степко й додав: — Тільки начальник в’язниці, мабуть, їсть окремо. Раптом він страждає від безсоння або до вітру встане? Коли застане мене на місці злочину, то не лише вуха повикручує, — похитав головою Степко.

Гліб на мить задумався, а потім посміхнувся.

— Гаразд, якщо ти йдеш у темницю, то я візьму на себе начальника в’язниці. Пошлю йому письмовий наказ з’явитися до мене в палац для доповіді.

— Саме так вас і викриють! — скрикнув Степко.

— Не думаю. Листа буде написано не простими чорнилами. Поки начальник в’язниці прибуде до мене, чорнила випаруються, і замість наказу в нього у руках