Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Ні, йшлося не тільки про бандитів, звичайних кримінальників і найманих кондотьєрів. Помилування отримували перш за все дисиденти. Серед прощених були попередники поваленого короля Рида й люди узурпатора Іді, їхні затяті партизани. І не тільки такі, що підтримували язиками: більшість сиділа за диверсії, замахи, збурення зі зброєю в руці. Міністр внутрішніх справ був переляканий, тато — сильно занепокоєний.
— А дідусь, — продовжував герцог, — сміявся, наче то був його найкращий жарт. А потім сказав так, я пам’ятаю кожне слово: «Велика шкода, панове, що ви не почитуєте на ніч Доброї Книги. Якби ви почитували, то розуміли б ідеї вашого монарха. А так ви станете виконувати накази, їх не розуміючи. Але не переживайте дарма й наперед, ваш монарх знає, що робить. А тепер ідіть і випустіть усіх моїх пустотливих котів, шкідників невгамовних».
— Саме так він і сказав: пустотливих котів, шкідників. А йшлося про те, про що ніхто у той час знати не міг, про майбутніх героїв, командирів, укритих славою і почестями. Тими «котами» дідуся були славетні пізніше кондотьєри: Адам «Адью» Панґратт, Лоренцо Молла, Хуан «Фронтіно» Гутьєрес… І Юлія Абатемарко, яка прославилася у Реданії як «Солодка Вітрогонка»… Ви, молоді, того не пам’ятаєте, але за моїх часів, коли гралися ми у війну, будь-який хлопець хотів бути «Адью» Панґраттом, а будь-яка дівчина — Юлією «Солодкою Вітрогонкою»… А для дідуся вони були пустотливими котами, хе-хе.
— А пізніше, — мимрив Гвіскар Вермуллен, — дідусь узяв мене за руку й повів на терасу, з якої бабця Зулейка годувала чайок. Дідусь сказав їй… Сказав…
Старий поволі й з величезними труднощами намагався пригадати ті слова, які тоді, вісімдесят п’ять років тому, король Естерад Тиссен сказав дружині, королеві Зулейці, на терасі палацу Енсенада, що височів над Великим Каналом.
— Чи знаєш ти, найкоханіша моя дружино, що я помітив іще одну премудрість між премудростями пророка Лободи? Таку, яка дасть мені ще одну користь з обдарування Реданії пустотливими котами? Коти, моя Зулейко, повернуться додому. Коти завжди повертаються додому. Ну, а коли мої коти повернуться, коли принесуть трофеї, здобич, багатства… То я тих котів обкладу податком!
* * *
Коли король Естерад Тиссен в останній раз розмовляв із Дійкстрою, було то на четверо очей, навіть без Зулейки. На підлозі величезної зали грався десятирічний, як на око, хлопчик, але він у рахунок не йшов, бо занадто був зайнятий олов’яними солдатиками, тож не звертав на співрозмовників ніякої уваги.
— То Гвіскар, — пояснив Естерад, вказуючи на хлопця рухом голови. — Мій онук, син моєї Ґаудемунди й того негідника, князя Вермуленна. Але цей малий, Гвіскар, — то єдина надія Ковіру, якби Танкред Тиссен виявився… Якби з Танкредом щось трапилося…
Дійкстра знав проблеми Ковіру. Й особисту проблему Естерада. Знав, що з Танкредом уже щось трапилося. Хлопець якщо й мав задатки короля, то дуже поганого.
— Твою справу, — сказав Естерад, — майже вирішено. Можеш уже прикидати найефективніший спосіб використання мільйона бізантів, які скоро потраплять до третогорської скарбниці.
Він нахилився і крадькома підняв одного з олов’яних, яскраво розфарбованих солдатиків Гвіскара, кавалериста з піднятим палашем.
— Візьми це і заховай добряче. Той, хто покаже тобі другого такого вояка, ідентичного, буде моїм посланцем, нехай би таким він не виглядав, хоча б ти й повірити не міг, що то моя людина і що вона у курсі справи нашого мільйона. Будь-хто інший буде провокатором, тож і сприймай його як провокатора.
— Реданія, — вклонився Дійкстра, — не забуде цього Вашій Королівській Милості. Я ж, від власного імені, хотів би запевнити й про мою особисту вдячність.
— Не запевняй, а давай ту тисячу, за допомогою якої ти планував отримати прихильність мого міністра. Що ж, чи прихильність короля на хабар не заслуговує?
— Ваша Королівська Милість принизиться до…
— Принижуся, принижуся. Давай гроші, Дійкстро. Мати тисячу і не мати тисячу…
— …разом дві тисячі. Знаю.
* * *
У віддаленому крилі Енсенади, у кімнатці зі значно меншими габаритами, чародійка Шеала де Танкарвіль зосереджено й з повагою вислуховувала доповідь королеви Зулейки.
— Досконало, — кивнула вона. — Досконало, Ваша Королівська Милосте.
— Я зробила все так, як ти доручила, пані Шеало.
— Дякую тобі за те. І запевняю ще раз — ми діяли у правильній справі. Для добра країни. Й династії.
Королева Зулейка відкашлялася, голос її трохи змінився.
— А… А Танкред, пані Шеало?
— Я дала слово, — холодно промовила Шеала де Танкарвіль. — Я дала своє слово, що за допомогу я допомогу відвзаємню. Ваша Королівська Милість може спати спокійно.
— Я б дуже цього хотіла, — зітхнула Зулейка. — Дуже. І якщо ми вже про сни… Король починає щось підозрювати. Ті сни дивують його, а король, коли його щось дивує, стає підозріливим.
— Тож я на деякий час припиню насилати сни на короля, — пообіцяла чародійка. — Повертаючись же до сну королеви, повторюю, що він може бути спокійним. Королевич Танкред розстанеться з поганою компанією. Не буде вже бувати у замку барона Сукратассе. Як і в пані де Лайзмор. Як і в дружини реданського амбасадора.
— Він уже не стане відвідувати тих персон? Ніколи?
— Персони, про яких я кажу, — у темних очах Шеали де Танкарвіль запалав дивний вогник, — уже не відважаться запрошувати й баламутити принца Танкреда. Не відважаться на те вже ніколи. Бо будуть знати про наслідки. Я поручуся за те, про що кажу. Я поручуся також за те, що королевич Танкред відновить навчання і буде уважним учнем, серйозним і статечним юнаком. Перестане бігати за спідницями. Втратить запал… до того моменту, коли ми представимо йому Ціріллу, княжну Цінтри.
— Ах, якби я могла у те повірити! — Зулейка заламувала руки, зводила очі. — Якби я могла у те повірити!
— У потужність магії, — Шеала де Танкарвіль усміхнулася, несподівано навіть для себе, — інколи важко повірити, Ваша Королівська Милосте. Й так, зрештою, і має бути.
* * *
Філіппа Ейльгарт поправила тонесенькі,
