Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Можемо розмовляти?
Філіппа оточила себе сферою делікатності.
— Тепер — так.
— У Ковірі все вирішено. Позитивно.
— Дякую. Дійкстра вже відплив?
— Ще ні.
— Чому зволікає?
— Веде другі перемовини з Естерадом Тиссеном, — скривила губи Шеала де Танкарвіль. — Дивним чином припали вони одне одному до смаку, король і шпигун.
* * *
— Ти знаєш жарти про нашу погоду, Дійкстро? Про те, що у Ковірі є тільки дві пори року…
— Зима й серпень. Знаю.
— А знаєш, як упізнати, що у Ковірі вже настало літо?
— Ні. Як?
— Дощ стає трохи теплішим.
— Ха-ха.
— Жарти жартами, — сказав серйозно Естерад Тиссен, — але ті зими, щоразу більш ранні й довші, дещо мене непокоять. То було пророцтво. Вважаю, ти ж читав провіщення Ітліни? Там говориться, що надійдуть десятки років нескінченного холоду. Деякі твердять, що воно якась алегорія, але мені трохи лячно. Якось у Ковірі мали ми чотири роки холоду, мжички й неврожаю. Якби не потужний імпорт живності з Нільфгарду, люди б почали масово помирати від голоду. Уявляєш собі?
— Щиро кажучи — ні.
— А я — так. Похолодання клімату може нас усіх заморити голодом. Голод — то ворог, із яким холерно важко змагатися.
Шпигун кивнув, замислений.
— Дійкстро?
— Ваша Королівська Милосте?
— Усередині країни маєш уже спокій?
— Не повністю. Але я стараюся.
— Знаю, багато про те говорять. З тих, хто зрадив на Танедді, живим залишився тільки Вільгефорц.
— Після смерті Йеннефер — так. Знаєш, королю, що Йеннефер загинула? Щезла в останній день серпня, при загадкових обставинах, на прославленій Безодні Седни, між островами Скелліге й мисом Пайкс де Мар.
— Йеннефер з Венґерберга, — повільно промовив Естерад, — не була зрадницею. Не була спільницею Вільгефорца. Якщо хочеш, я дам тобі на те докази.
— Не хочу, — відповів після миті мовчання Дійкстра. — А може, захочу, але не зараз. Зараз вона вигідніша для мене як зрадниця.
— Розумію. Не довіряй чародійкам, Дійкстро. Особливо Філіппі.
— Я ніколи їй не довіряв. Але ми мусимо співпрацювати. Без нас Реданія зануриться у хаос і пропаде.
— Це правда. Але якщо я можу тобі радити, то трохи попусти. Ти знаєш, про що я. Ешафоти й кімнати катувань у всій країні, жорстокість до ельфів… І той страшенний форт, Дракенборг. Знаю, що ти те робиш із патріотизму. Але вибудовуєш собі погану легенду. Ти у ній вовкулака, який хлебтає невинну кров.
— Хтось мусить те робити.
— І на комусь воно мусить осісти. Я знаю, що ти намагаєшся бути справедливим, але ж ти не уникнеш помилок, бо уникнути їх не вдасться. Не вдасться також і залишитися чистим, порпаючись у крові. Знаю, що ти ніколи нікого не скривдив задля своїх власних справ, але хто у те повірить? Хто захоче у те повірити? У день, коли доля відвернеться, тобі припишуть катування невинних і використання того на свою користь. А брехня липне до людини, наче смола.
— Знаю.
— Не дадуть тобі й шансу на захист. Таким, як ти, ніколи не дають шансу. Обмажуть тебе смолою… пізніше. Після всього. Стережися, Дійкстро.
— Стережуся. Не дістануть мене.
— Вони дістали твого короля, Візіміра. Я чув: кинджал у бік аж по гарду…
— Короля дістати легше, ніж шпигуна. Мене не дістануть. Ніколи мене не дістануть.
— І не повинні. А знаєш чому, Дійкстро? Бо на цьому світі мусить бути, сука, хоч якась справедливість.
Настав такий день, коли вони згадали ту розмову. Обидва. Король і шпигун. Дійкстра пригадав слова Естерада у Третогорі, коли прислухався до кроків убивць, що лунали з усіх боків, у всіх коридорах замку. Естерад пригадав слова Дійкстри на парадних мармурових сходах, що вели з Енсенади до Великого Каналу.
* * *
— Він міг битися… — Затуманені, сліпі очі Гвіскара Вермуллена дивилися у безодню спогадів. — Тих, хто вчинив замах, було тільки троє, дід був сильним чоловіком. Міг битися, боронитися до того моменту, як прибіжить стража. Міг також просто втекти. Але була там бабуня Зулейка. Дідусь заслоняв і захищав Зулейку, тільки Зулейку, про себе не дбав. Коли нарешті допомога прийшла, на Зулейці й подряпини не було. Естерад отримав більше двадцяти уколів. Помер через три години, не прийшовши до тями.
* * *
— Ти колись читав Добру Книгу, Дійкстро?
— Ні, Ваша Королівська Величносте. Але я знаю, що там написано.
— А я, уяви собі, вчора розгорнув на першому-ліпшому місці. І втрапив на таке речення: на дорозі до вічності кожен буде підійматися власними сходами, несучи власний тягар. Що ти про це думаєш?
— Мені час, королю Естераде. Час нести власний тягар.
— Бувай здоровий, шпигуне.
— Бувай здоровий, королю.
Від міста старожитнього й славетного Ассенгарда відійшли ми, може, на шість сотень стайє на південь, до краю, що звався Стоозер’я. Як з узгір’їв на край той глянути, побачиш оті численні озера, укладені з великим мистецтвом у різноманітні фігури. А серед фігур тих ельф Аваллак’х, провідник наш, наказав шукати таку, що подібна до листя трифолі. І дійсно, таку ми й видивилися. До того ж виявилося, що не три, а чотири озера там є, бо одне, продовгувате, тягнеться з півдня на північ і є начебто листя того черешок. Озеро те, а зветься воно Тарн Міра, чорним оточене лісом, а біля північного краю його стоїть ота таємнича башта, невеличка, яка Вежицею Ластівки зветься, а мовою ельфів — Тор Сіреаель.
Однак спочатку ніц не бачили ми, тільки туман. Я вже зібрався ельфа Аваллак’ха про вежу оту розпитати, коли він знак мовчання подав, сам же такі слова проказав: «Чекати й мати надію. Надія повернеться зі світлом і з доброю звісткою. Дивіться на безмір вод, там побачите послів доброї надії».
Буйвід Бекгюйсен. Мандрівки шляхами й місцями магічними
Та книжка від початку до кінця брехня. Руїни над озером Тарн Міра були досліджені багаторазово. Не є вони магічними, незважаючи на реляції Б. Бекгюйсена, не можуть бути вони залишками легендарної Вежі Ластівки.
Ars Magica. Вид. XIV