Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Пливуть! Пливуть!
Йеннефер обома руками притримала волосся, яке рвав мокрий вітер, стала поблизу балюстради сходів, усуваючись зі шляху жінок, які бігли до набережної. Прибій, що його гнав західний вітер, із лоскотом бився об берег, з розпадин між скелями раз за разом вистрелювали білі пінні буруни.
— Пливуть! Пливуть!
З верхніх терас цитаделі Каер Трольде, головної фортеці Ард Скелліг, було видно мало не весь архіпелаг. Прямо, за тісниною, лежав Ан Скелліг, від полудня низький і плаский, від невидимої півночі — урвистий і потятий фіордами.
Зліва, далеко, розбивав гострими іклами хвилі високий і зелений Шпікерог, із горами, чиї верхівки тонули у хмарах. Справа видно було гострі кліфи острова Ундвік, пістряві від чайок, фульмарів, бакланів та олуш. З-за Ундвіку визирав лісистий горбик Гіндарсфьяля, найменшого острова архіпелагу. Якби зійти на саму верхівку якоїсь із веж Каер Трольде й глянути у південному напрямку, то можна побачити самотній, віддалений від інших острів Фаре, що стирчав із води, наче хребет гігантської риби, для якої океан замілкий.
Йеннефер зійшла на терасу нижче, затримавшись біля групки жінок, яким гордість і суспільна позиція не дозволяли стрімголов бігти на берег і змішуватися зі збудженим мотлохом. Унизу, під ними, лежало портове місто, чорне й безформне, наче великий морський молюск, викинутий хвилями.
У пролив між Ан Скеллігом і Шпікерогом один за одним запливали драккари. Запалали на сонці білим та червоним вітрила, засяяли мідні умбони на повішених над бортами щитами.
— «Рінгхорн» першим іде, — заявила котрась із жінок. — За ним «Фенріс»…
— «Трігла» — піднесеним голосом упізнала інша. — За нею «Драк»… А позаду за ними «Хавфруе»…
— «Ангіра»… «Тамара»… «Дарія»… Ні, то «Скорпена»… Немає «Дарії». Немає «Дарії»…
Молода жінка з товстою світлою косою, яка обома руками притримувала чималий вагітний живіт, застогнала глухо, поблідла й зомліла, осунувшись на плити тераси, наче зірвана з кілків завіса. Йеннефер миттю підскочила до неї, впала на коліна, сперла пальці у живіт жінки і викричала закляття, тлумлячи спазми й корчі, міцно й упевнено спаюючи канал між маткою та плацентою, що от-от погрожував урватися. Для певності вона наклала ще й заспокійливі й охоронні чари на дитину, чиї копання відчувала під долонею.
Жінку, аби не марнувати магічну енергію, Йеннефер привела до тями ударом в обличчя.
— Заберіть її. Обережно.
— Немудро було… — промовила одна зі старших жінок. — Ледь-ледь бракувало…
— Панікерка… Нільс її, може, живий-здоровий, може, на іншому драккарі…
— Дякуємо вам за допомогу, пані магічко.
— Заберіть її, — повторила Йеннефер, устаючи. Проковтнула лайку, побачивши, що сукня, коли вона стояла на колінах, пішла по шву.
Зійшла на ще нижчу терасу. Драккари по черзі діставалися до побережжя, воїни сходили на берег. Бородаті, обвішані зброєю берсерки зі Скелліге. Багато хто вирізнявся білими пов’язками, багато хто, аби йти, мусив користатися допомогою товаришів. Декого треба було нести.
Жінки зі Скелліге, збиті на березі, впізнавали, кричали й плакали зі щастя, якщо щастя те мали. Якщо не мали, то зомлівали. Чи відходили геть, повільно, тихо, без слова скарги. Інколи озиралися, у надії, що на горизонті блисне білим і червоним вітрило «Дарії».
Не було «Дарії».
Йеннефер помітила руду чуприну Краха ан Крайта, ярла Скелліге, що стирчала над іншими головами, — той останнім сходив із палуби «Рінгхорна». Ярл викрикував накази, віддавав доручення, перевіряв, переймався. Дві жінки, які у нього вдивлялися, одна світловолоса, друга темна, плакали. Від щастя. Ярл, упевнившись урешті, що він про все подбав і все проконтролював, підійшов до жінок, згорнув обох ведмежим утиском, обох розцілував. А потім підвів голову й побачив Йеннефер. Очі його запалали, загоріле обличчя затверділо, наче скелясті береги, наче мідний умбон щита.
Він знає, подумала чародійка. Вісті швидко розходяться. Ярл як плив, то вже знав про позавчорашнє виловлення мене сіткою в морі за Шпікерогом. Знав, що застане мене у Каер Трольді.
Магія чи голубина пошта?
Він, не поспішаючи, підійшов до неї. Пах морем, сіллю, смолою, втомою. Вона глянула в його світлі очі, й у вухах її відразу пролунав бойовий крик берсерків, стукіт щитів, брязкіт мечів і сокир. Крики тих, хто гинув. Крики людей, що стрибали у море з палаючої «Дарії».
— Йеннефер з Венґерберга.
— Крах ан Крайт, ярл Скелліге, — вклонилася вона йому злегка.
Він не вклонився навзаєм. Погано, подумала вона.
Відразу побачив синець, пам’ятку від удару веслом, обличчя його знову напружилося, губи затремтіли, відкривши на мить зуби.
— Той, хто тебе бив, відповість за те.
— Ніхто мене не бив. Я на сходах спіткнулася.
Він уважно глянув на неї, стенув плечима.
— Як не хочеш скаржитися, то твоя воля. Я не маю часу вести слідство. А тепер послухай, що я маю тобі сказати. Уважно, бо то будуть єдині слова, які я до тебе скажу.
— Слухаю.
— Завтра тебе посадять на драккар і відвезуть до Новіграда. Там тебе передадуть владі міста, а пізніше — владі темерійській або реданській, хто перший зголоситься. А я знаю, що й перші, й другі однаково сильно тебе хочуть.
— То все?
— Майже. Тільки поясню тобі, що треба. Дуже часто бувало, що Скелліге надавали притулок тим, кого переслідував закон. На Островах не бракує ні можливості, ні оказії, аби спокутувати провину важкою працею, мужністю, жертовністю, кров’ю. Але не у твоєму випадку, Йеннефер. Тобі притулку я не надам, якщо ти на те розраховувала — прорахувалася. Я таких, як ти, ненавиджу. Ненавиджу людей, які для здобуття влади своєволять, які настільки високо ставлять свої інтереси, які змовляються з ворогом і зраджують тих, кому вони винні не тільки послугами, а й вдячністю. Я ненавиджу тебе, Йеннефер, бо коли ти зі своїми братчиками-бунтівниками підіймала, нацькована Нільфгардом, бунт на Танедді, мої драккари були під Атре, мої хлопці несли допомогу тамтешнім повстанцям. Триста моїх хлопців стало проти двох тисяч Чорних! Мусить бути нагорода за мужність і вірність, мусить бути кара за підлість і зраду! Як я маю нагородити тих, хто загинув? Кенотафами? Написами, різаними на обелісках? Ні! Я нагороджу й віддам почесті полеглим інакше. За кров їхню, яка витекла у дюни Аттре, твоя кров, Йеннефер, потече по ешафоту!
— Я невинна. Я не брала участі у змові Вільгефорца.
— Докази того ти надаси суддям. Я тебе судити не стану.
— Ти мене вже не тільки засудив. Ти мені вже
