Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Кажуть, — швидко втрутився Крах, наляканий зловороже зміненим, аж дивно тремтливим голосом чародійки. — Говорять, що Цірі йому призначена. Я сам бачив тоді, у Цінтрі, під час заручин Паветти…
— Призначення, — різко перервала Йеннефер, — може бути інтерпретоване по-різному. Дуже по-різному. Зрештою, шкода часу на ті розмови. Повторюю, я не знаю, що має намір робити Ґеральт і чи має намір робити хоча б щось. Я маю намір узятися до справи сама. Своїми методами. Й активно, Краху, активно. Я не звикла сидіти й плакати, обхопивши голову руками. Я дію!
Ярл задер брови, але не сказав нічого.
— Я буду діяти, — повторила чародійка. — Я вже продумала план. А ти, Краху, мені у тому допоможеш, згідно із клятвою, яку ти дав.
— Я готовий, — відповів він твердо. — На все. Драккари стоять у порту. Розповідай, Йеннефер.
Вона не витримала и пирхнула сміхом.
— Ти завжди однаковий. Ні, Краху. Жодних доказів мужності й чоловічності. Не треба буде плисти до Нільфгарду й валити сокирою у ворота Міста Золотих Шпилів. Потрібна мені допомога менш яскрава. Але максимально конкретна… Як у тебе зі скарбницею?
— Пробач?
— Ярле Краху ан Крайте. Допомога, якої я потребую, чітко перераховується на валюту.
* * *
Почалося назавтра, на світанку. У відданих у розпорядження Йеннефер кімнатах тривав шалений розгардіяш, над яким із найвищим трудом панував виділений чародійці сенешаль Гутлаф.
Йеннефер сиділа за столом, майже не підводячи голову від паперів. Рахувала, підсумовувала колонки, співставляла рахунки, із якими відразу гнали до скарбниці й острівної філії банку Чіанфанеллі. Вона малювала й креслила, а малюнки й креслення відразу потрапляли у руки ремісників — алхіміків, золотників, гутників, ювелірів.
Якийсь час усе йшло вправно, потім почалися проблеми.
* * *
— Прикро мені, пані чародійко, — процідив сенешаль Гутлаф. — Але якщо немає, то немає. Дали ми вам усе, що мали. Див і чарів ми робити не вміємо! А дозволю собі зауважити, що те, що лежить перед вами, — то діаманти сукупної вартості…
— Що мені до їх сукупної вартості? — пирхнула вона. — Я потребую одного, але відповідно великого. Наскільки великого, майстре?
Шліфувальник каміння ще раз глянув на малюнок.
— Щоб виконати такий шліф і такі фаски? Мінімум тридцять каратів.
— Такого каменя, — категорично ствердив Гутлаф, — немає на всьому Скелліге.
— Неправда, — заперечив ювелір. — Є.
* * *
— Як ти це собі уявляєш, Йеннефер? — насупився Крах ан Крайт. — Я маю вислати збройних, аби взяли штурмом і пограбували той храм? Я маю погрожувати жрицям моїм гнівом, якщо ті не видадуть діамант? Це у гру не входить. Я не надто релігійний, але храм — то храм, а жриці — то жриці. Я можу тільки ґречно попросити. Дати зрозуміти, яка велика в мене потреба й наскільки необмеженою буде моя вдячність. Але це завжди буде тільки прохання. Принижена мольба.
— Яку можна й не задовольняти?
— Вірно. Але спробувати не завадить. Чим ми ризикуємо? Попливемо вдвох на Гіндарсфьяль, передамо те прохання і дамо жрицям зрозуміти, що нам треба. А тоді вже все у твоїх руках. Домовляйся. Надай аргументи. Спробуй підкуп. Дражни їхні амбіції. Звертайся до вищих рацій. Плач, кричи, верещи, дави на милосердя… На всіх морських дияволів, я що, Йеннефер, учити тебе повинен?
— Те все ні до чого, Краху. Чародійки зі жрицями не домовляться ніколи. Занадто різкими є певні відмінності… світоглядні. А у питанні, аби дозволити чародійці використати «святий» артефакт чи реліквію… Ні, про те можна забути. Й шансу немає…
— Навіщо, власне, тобі саме той діамант?
— Щоб побудувати «вікно». Чи то телекомунікаційний мегаскоп. Я мушу порозумітися з кількома особами.
— Магічно? На відстані?
— Якби вистачило зійти на верхівку Каер Трольде й голосно волати, я б не морочила тобі голови.
* * *
Дерлися чайки й фульмари, що кружляли над водою. Жахливо пищали червонодзьобі кулики-сороки, що гніздилися на крутих скелях та стінах Гіндарсфьяля, хрипко скреготіли й гелготіли жовтоголові олуші. Чорні чубаті морські баклани слідкували за баркасом, як той пропливав мимо, уважними поглядами своїх зелених, лискучих очей.
— Ота велика скеля, що звішується над водою, — вказав Крах ан Крайт, спершись на релінг, — то Каер Гемдалль, Сторожа Гемдалля. Гемдалль — то наш міфічний герой. Легенда говорить, що, як настане Тедд Дейред, Час Кінця, Час Білого Морозу й Вовчої Завірюхи, Гемдалль стоятиме проти злих сил із країни Морхьогг, примар, демонів і привидів Хаосу. Встане на Мосту-з-Веселки й подує у ріг на знак того, що час братися за зброю і підійматися проти ворога. На Раг-нар-Рог, Останню Битву, яка вирішить, чи западе ніч, чи почнеться світанок.
Баркас спритно перескочив хвилю, випливаючи на спокійніші води затоки, поміж Сторожею Гемдалля й іншою скелею, не менш примхливих форм.
— Ота скеля, що менша, — то Камбі, — пояснив ярл. — У наших міфах ім’я Камбі носить чародійський золотий когут, який співом своїм попередить Гемдалля, що наближається Нагльфар, чарівний драккар, який везе армію темряви: демонів і упирів із Морхьоґґу. Нагльфар збудували з нігтів мерців. Ти не повіриш, Йеннефер, але на Скелліге все ще є люди, які перед похованням зрізають мерцям нігті, аби не надавати примарам Морхьоґґу будівельного матеріалу.
— Повірю. Я знаю силу легенд.
Фіорд трохи прикрив їх від вітру, залопотіло вітрило.
— Дуйте у ріг, — наказав екіпажу Крах. — Ми причалюємо до берега, треба дати знати набожним пані, що прибуваємо у гості.
* * *
Будівля, що стояла на верху високих кам’яних сходів, виглядала наче гігантський їжак — настільки обросла вона мохом, плющем та кущами. На даху її, як зауважила Йеннефер, росли не тільки кущі, а й маленькі деревця.
— Ото і є храм, — підтвердив Крах. — Гай, що його оточує, зветься Гіндар, і він також є місцем культу. То звідси береться свята омела, а на Скелліге, як ти знаєш, в омелу убирають усе — й усе декорують, — від колиски новонародженого до могили… будь обережною, східці тут слизькі… Релігія,
