Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Чи то у чому?
— Корабель, яким пливли Паветта й Дані, зник на славетній Безодні Седни. То не був перший корабель, який там зник. І ти напевне про те знаєш.
— Казки. Із кораблями стаються катастрофи, це, скоріше, справа природна…
— На Скелліге, — обірвав він різко, — ми розуміємося достатньо на кораблях і мореплавстві, аби вміти відрізнити катастрофи природні від неприродних. На Безодні Седни кораблі зникають неприродно. І невипадково. Те саме стосується корабля, яким пливли Паветта й Дані.
— Я не сперечаюся, — зітхнула чародійка. — Та й яке, зрештою, воно має значення? Після майже п’ятнадцяти років?
— Для мене має, — стиснув вуста ярл. — Я у тій справі розберуся. Це тільки питання часу. Дізнаюся… Знайду пояснення. Знайду пояснення усім загадкам. Навіть ті, часів різанини у Цінтрі…
— І що воно було за загадка?
— Коли нільфгардці вдерлися до Цінтри, — пробурмотів він, поглядаючи у вікно, — Каланте наказала таємно вивезти Цірі з міста. Справа у тому, що місто вже палало, Чорні були усюди, шанси на те, щоб вийти з облоги, були мінімальними. Королеву відмовляли від тієї ризикованої дії, радили, аби Цірі формально капітулювала перед гетьманами Нільфгарду, таким-то чином рятуючи життя і цінтрійську династію. На палаючих вуличках вона безумовно й беззмістовно загине від рук жовнірського натовпу. Але Левиця… Знаєш, що вона відповіла, за словами безпосередніх свідків?
— Ні.
— «Нехай краще кров дівчини потече бруківкою Цінтри, аніж буде вона спаплюжена». Спаплюжена чим?
— Шлюбом із імператором Емгиром. Мерзенним нільфгардцем. Ярле, вже пізно. Завтра вранці я починаю… Стану інформувати тебе про успіхи.
— Я на те розраховую. На добраніч, Йенно… Гммм…
— Що, Краху?
— Чи не мала б ти охоти… гмм…
— Ні, ярле. Що було — те загуло. На добраніч.
* * *
— Отакої. — Крах ан Крайт придивився до гості, схиливши набік голову. — Трісс Мерігольд власною персоною. Що за чарівна сукня… А хутро… то ж шиншила, вірно? Запитав би я, що привело тебе до Скелліге… Якби не знав, що тебе привело. Але я знаю.
— От і чудово. — Трісс усміхнулася звабливо, поправила гарне каштанове волосся. — Чудово, ярле, що знаєш. Це збереже нам сили замість вступу та вступних пояснень і дозволить перейти відразу до справи.
— До якої справи? — Крах схрестив руки на грудях і зміряв чародійку холодним поглядом. — Що саме мали ми попереджувати вступами, на які пояснення ти розраховуєш? Кого ти представляєш, Трісс? Від чийого імені прибула? Король Фольтест, якому ти служила, подякував тобі за службу баніцією. Вигнав тебе з Темерії, хоча ти ні в чому не завинила. Прийняла тебе, як я чув, під крильце Філіппа Ейльгарт, яка зараз у Реданії фактично керує усім. Як бачу, ти служиш їм за прихисток якомога краще. Навіть не вагаєшся перед роллю таємного агента для вистежування своєї колишньої подруги.
— Ти ображаєш мене, ярле.
— Принижено перепрошую. Якщо я помилився. А я помилився?
Вони мовчали досить довго, міряючись недовірливими поглядами. Нарешті Трісс вилаялася, тупнула підбором.
— Ах, до диявола! Давай перестанемо водити одне одного за ніс! Яке зараз має значення, хто кому служить, хто з ким тримається, хто кому довіряє і з яких мотивів? Йеннефер мертва. І далі невідомо, де й у чиїх руках Цірі… Який сенс має та гра у секрети? Я не припливла сюди як шпигун, Краху. Прибула я сюди із власної ініціативи, як приватна особа. Яку веде бажання подбати про Цірі.
— Усі дбають про Цірі. Пощастило дівчині.
Очі Трісс блиснули.
— Я б з цього не жартувала. Особливо на твоєму місці.
— Вибач.
Вони мовчали, дивлячись у вікно, на червоне сонце, що заходило за лісисті вершини Шпікерога.
— Трісс Мерігольд.
— Слухаю тебе, ярле.
— Запрошую тебе на вечерю. До речі, кухар просив запитати, чи всі чародійки гидують добре приготовленими дарами моря?
* * *
Трісс дарами моря не гидувала. Навпаки, з’їла їх удвічі більше, ніж мала намір, і тепер почала бідкатися за талію — за ті двадцять два дюйми, якими вона так пишалася. Вирішила допомогти травленню білим вином, славетним «Ест-Ест» із Туссену. Як і Крах, пила його з рогу.
— Тож, — почала вона розмову, — Йеннефер з’явилася тут дев’ятнадцятого серпня, ефектно впавши з неба у рибацькі сітки. Ти, як вірний ленник Цінтри, надав їй притулок. Допоміг збудувати мегаскоп… Із ким і про що вона розмовляла, ти, вочевидь, не знаєш.
Крах ан Крайт добряче ковтнув із рогу і стримав відрижку.
— Не знаю, — усміхнувся хитро. — Напевно, що нічого я не знаю. Звідки мені, простому бідному морякові, знати хоча б щось про вчинки можних чародійок?
* * *
Сіґрдріфа, жриця Модрони Фрейї, низько опустила голову, наче запитання Краха ан Крайта придавило її тисячифунтовим тягарем.
— Вона довіряла мені, ярле, — пробурмотіла вона ледь чутно. — Не вимагала принести клятву мовчання, але очевидним чином важливою для неї була таємничість. Я насправді не знаю, чи…
— Модроно Сіґрдріфо, — серйозно перебив Крах ан Крайт. — Те, про що я тебе прошу, це не донос. Як і ти, я сприяю Йеннефер, як і ти, я прагну, щоб вона знайшла й урятувала Цірі. Та що там, я склав дівчині Bloedgeas, клятву крові! Що ж до Йеннефер, то мене веде турбота про неї. Це надзвичайно горда жінка. Навіть ідучи на дуже великий ризик, вона не принижується до прохань. Тож треба буде, я того не виключаю, поспішити до неї з допомогою непрошеними. Аби зуміти те зробити, ми потребуємо інформації.
Сіґрдріфа відкашлялася. Вираз обличчя її був невиразним. А коли почала говорити, голос її трохи тремтів.
— Вона сконструювала ту свою машину… взагалі-то, це зовсім не машина, бо там немає жодного механізму, тільки два дзеркала, чорна оксамитова завіса, ящик, дві лінзи, чотири лампи, ну й, звичайно, Брісінґамен… Коли вона проговорює закляття, світло у двох лампах тьмянішає…
— Залишимо деталі. Із ким вона зв’язувалася?
— Розмовляла з кількома особами. Із чародіями… Ярле, я не чула всього, але те, що я чула… Серед них є люді по-справжньому нікчемні. Жоден не хотів допомагати безкорисливо… Бажали грошей… Всі бажали грошей…
— Знаю, — пробурмотів Крах. — Банк поінформував мене про перекази,