Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
* * *
— Країна Стоозер’я, — пояснив Висогота, — тепер зветься Міль Трахта. Це дуже розлоге, потяте річкою Йеленою міжозер’я у північній частині Метінни, поблизу кордону з Назаїром і Маг Турґа. Буйвід Бекгюйсен пише, що йшли вони до озера від півночі, з боку Ассенгарда… Зараз немає вже Ассенгарда, залишилися тільки руїни, найближче місто — то Нойнройт. Буйвід нарахував шістсот стайє від Ассенгарда. Стайє бувають різні, але візьмемо найпопулярнішу міру, за якою шістсот стайє дає нам близько п’ятдесяти миль. На південь від Ассенгарда, який від нас, від Переплуту, віддалений десь на триста п’ятдесят миль. Інакше кажучи, від Вежі Ластівки відділяє нас десь миль триста, Цірі. На твоїй Кельпі то десь тижні зо два дороги. Вочевидь, навесні. Не зараз, коли за день-два можуть прийти морози.
— Від Ассенгарда, про який я читала, — буркнула Цірі, замислено морщачи ніс, — від тих часів залишилися тільки руїни. А я на власні очі бачила ельфійське місто Шерраведд у Кедвені, була там. Люди видлубали й вивезли усе, залишили тільки голе каміння. Можу закластися, що й від твоєї Вежі Ластівки також залишилося тільки каміння, причому тільки велике, бо все менше напевне покрали. А якщо на додачу там був портал…
— Тор Сіреаель була магічною. Не для усіх відкривалася. А телепорти й узагалі завжди невидимі.
— Правда, — визналася вона замислено. — Той на Танедді був невидимим. Раптом з’явився на голій стіні… Зрештою, з’явився саме вчасно, бо той чарівник, який мене переслідував, був уже близько… Я вже його чула… І тоді, як на замовлення, з’явився портал.
— Я впевнений, — тихо промовив Висогота, — що якби ти потрапила до Тор Сіреаель, телепорт також би для тебе проявився. Нехай навіть на руїнах, посеред голого каміння. Я впевнений, що він послухався б твого наказу. Бо здається мені, Цірі, що ти обрана.
* * *
— Твоє волосся, Трісс, наче вогонь при світлі свічок. А очі твої наче з ляпіс лазурі. Губи твої як корали…
— Припини, Краху. Ти що, перепив, чи що? Налий мені ще вина. І розповідай.
— Це про що?
— Не вдавай! Про те, як Йеннефер вирішила попливти до Безодні Седни.
* * *
— Як воно тобі ідеться? Розповідай, Йеннефер.
— Спершу ти відповідай мені на запитання: хто оті дві жінки, яких я постійно зустрічаю, коли йду до тебе? І які завжди обдаровують мене поглядами, найчастіше зарезервованими для котячого гівна на килимі? Хто вони такі?
— Тебе цікавить стан формальний чи фактичний?
— Той другий.
— У такому разі то є мої дружини.
— Розумію. Тож при оказії поясни їм, що те, що було, — загуло.
— Я пояснював. Але баби — то баби. Та й годі про те. Розповідай, Йеннефер. Мене цікавить прогрес у твоїй справі.
— На жаль, — чародійка закусила губу, — прогрес мінімальний. А час утікає.
— Утікає, — кивнув ярл. — І постійно приносить нові несподіванки. Я отримав вісті з континенту, повинні вони тебе зацікавити. Походять з корпусу Віссенгерда. Я сподіваюся, хто такий Віссенгерд — ти в курсі?
— Генерал із Цінтри?
— Маршал. Керує корпусом, що складається із цінтрійських емігрантів і волонтерів і входить до складу темерійської армії. Там служить чимало добровольців з Островів, тож я маю новини з перших рук.
— І що ти маєш?
— Ти потрапила сюди, на Скелліге, дев’ятнадцятого серпня, через два дні після повні. Того самого дня, чи то дев’ятнадцятого, корпус Віссенгерда захопив під час битв над Іною групу біженців, серед яких були Ґеральт і отой його знайомий трубадур…
— Любисток?
— Саме так. Віссенгерд звинуватив обох у шпигунстві й мав намір стратити, але обидва в’язні втекли й навели на Віссенгерда нільфгардців, із якими вони начебто були у змові.
— Дурня.
— От і мені так здається. Але якось думається мені, що відьмак, незважаючи на те, що ти вважаєш, може, реалізує-таки якийсь спритний план. Бажаючи врятувати Цірі, входить у довіру до нільфгардців…
— Цірі у Нільфгарді немає. А Ґеральт не реалізує жодного плану. Планування — не найсильніша його риса. Облишмо те. Важливо лише, що вже двадцять шосте серпня, а я й надалі знаю надто мало. Надто мало, щоб хоча б щось зробити… Хіба що…
Вона замовкла, дивлячись у вікно й граючись прип’ятою до оксамитки чорною обсидіановою зіркою.
— Хіба — що? — не витримав Крах ан Крайт.
— Можна спробувати жертву, ярле. Начебто готовність до жертовності може принести добрий результат… Хоча б у вигляді ласки богині. Яка любить і цінує тих, хто жертвує собою і страждає за справу.
— Я й далі не розумію. — Він наморщив лоба. — Але те, що ти кажеш, Йеннефер, мені не подобається.
— Знаю. Як і мені. Але я й так уже надто далеко зайшла… Тигр уже міг почути бекання козлика…
* * *
— Цього я і боялася, — прошепотіла Трісс. — Саме цього я і боялася.
— Що значить, що тоді я зрозумів вірно. — Жовна у Краха ан Крайта заграли сильніше. — Йеннефер знала, що хтось підслуховує розмову, яку вона вела за допомогою тої пекельної машини. Або ж що хтось зі співрозмовників підло зрадить її…
— Або й те, й інше.
— Вона знала, — заскреготів зубами Крах. — Але й надалі робила своє. Бо це мала бути принада? Вона сама мала бути принадою? Вдавала, що знає більше, ніж знала, аби спровокувати ворога? І попливла до Безодні Седни…
— Кидаючи виклик. Провокуючи. Вона страшенно ризикувала, Краху.
— Знаю. Не хотіла підставляти будь-кого з нас… Крім добровольців. Тому вона й попросила про два драккари…
* * *
— Я маю для тебе ті два драккари, про які ти просила. «Алькіону» й «Тамару». І дружину, зрозуміло. «Алькіону» буде вести Гутлаф, син Свена, він просив про ту честь, припала ти йому до душі, Йеннефер. «Тамару» поведе Аса Тьязі, капітан, якому я довіряю абсолютно. Ага, мало не забув. У екіпажі «Тамари» буде також і мій син, Г’ялмар Криворотий.
— Твій син? Скільки йому?
— Дев’ятнадцять.
— Ти рано почав.
— Казав казан горнятку. Г’ялмар просив, щоб включили його в екіпаж із особистих причин. Я не міг йому відмовити.
— З особистих причин?
— Ти справді не знаєш ту історію?
— Ні. Розкажи.
Крах ан Крайт