Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Вочевидь сподівалася, — пирхнула Йеннефер. — Найкращий доказ — це те, що я з вами сконтактувала. Адже не мусила.
— Не мусила. А значить, у цьому ти маєш зацікавленість.
— Браво. Як завжди, швидка, як завжди, прониклива. Я контактую з вами, аби запевнити, що таємниця вашої ложі зі мною в безпеці. Я вас не зраджу.
Філіппа дивилася на неї з-під опущених вій.
— Коли ти розраховувала, — сказала нарешті, — що декларацією цією купиш собі час, спокій і безпеку, то прорахувалася. Ми з тобою не кумаємося, Йеннефер. Утікаючи з Монтекальво, ти зробила вибір, заявила, що ти по певний бік барикади. Хто не з ложею, той проти ложі. А тепер ти намагаєшся використати нас у пошуках Цірі, а мотиви, які тобою керують, цілком протилежні нашим. Ти працюєш проти нас. Не бажаєш дозволити, аби ми використали Цірі у наших політичних цілях. Тож знай, що ми зробимо усе, аби ти не зуміла використати дівчину у цілях твоїх, сентиментальних.
— Тож війна?
— Суперництво, — ядуче усміхнулася Філіппа. — Тільки суперництво, Йеннефер.
— Чесне й гонорове?
— Ти хіба жартуєш.
— Ну ясно. І все ж одну справу я хотіла проголосити чесно й однозначно. Розраховуючи, що щось я з того буду мати.
— То ж проголошуй.
— Протягом кількох найближчих днів, може, навіть завтра, дійде до подій, чиї наслідки я не в змозі передбачити. Може статися так, що наші суперництво і взаємодія перестануть мати значення. З простої причини. Не буде суперника.
Філіппа Ейльгарт примружила підкреслені блакитними тінями очі.
— Розумію.
— Тоді ви зробите усе, аби я посмертно повернула репутацію і добре ім’я. Аби не вважали вже мене зрадницею і співучасницею Вільгефорца. Я прошу про те ложу. Прошу тебе особисто.
Філіппа мить мовчала.
— У проханні відмовляю, — сказала нарешті. — Мені прикро, але твоя реабілітація не в інтересах ложі. Якщо ти помреш, помреш як зрадниця. Будеш зрадницею і злодійкою для Цірі, бо тоді буде легше дівчиною маніпулювати.
— Перш ніж ти розпочнеш щось, що загрожує тобі смертю, — видавила раптом Трісс, — залиш для нас…
— Заповіт?
— Щось, що дозволить нам… Продовжувати… Піти по твоєму сліду. Знайти Цірі. Адже тобі передусім йдеться про її добро! Про її життя! Йеннефер, Дійкстра знайшов… певні сліди. Якщо це Вільгефорца захопив Цірі, дівчині загрожує страшенна небезпека.
— Трісс, мовчи, — різко прошипіла Філіппа Ейльгарт. — Тут не буде торгів чи перемовин.
— Я залишу вам вказівки, — промовила повільно Йеннефер. — Залишу інформацію про те, що я дізналася, і про те, про що я здогадуюся. Залишу вам слід, по якому ви зможете піти. Але не задармо. Не бажаєте реабілітувати мене в очах світу, то дідько з вами й зі світом. Але реабілітуєте мене в очах одного відьмака.
— Ні, — майже відразу відповіла Філіппа. — Це також не в інтересах ложі. Для свого відьмака ти залишишся зрадницею і продажною чарівницею. Не в інтересах ложі, аби він почав шукати помсти, а коли він тебе ненавидітиме, мститися не захоче. Зрештою, він, може, вже мертвий. Або помре будь-якого дня.
— Інформація за його життя, — глухо промовила Йеннефер. — Врятуй його, Філіппо.
— Ні, Йеннефер.
— Бо це не в інтересах ложі. — В очах чарівниці зайнялося фіолетове полум’я. — Ти чула, Трісс? Ото твоя ложа. Ото її справжнє обличчя, ото її справжні інтереси. Що ти на це? Ти була для дівчини менторкою, майже, як ти сама казала, старшою сестрою. А Ґеральт…
— Не бери Трісс на романтику, Йеннефер. — Філіппа проігнорувала той вогонь в очах. — Дівчину ми знайдемо і врятуємо й без твоєї допомоги. А якщо тобі пощастить, то чудово й стократні подяки, ти нас виручиш, заощадиш зусилля. Вирвеш дівчину з лап Вільгефорца, ми вирвемо з твоїх. А Ґеральт? Хто такий Ґеральт?
— Ти чула, Трісс?
— Пробач мені, — глухо промовила Трісс Мерігольд. — Пробач мені, Йеннефер.
— О, ні, Трісс. Ніколи.
* * *
Трісс дивилася у підлогу. Очі Краха ан Крайта були наче очі яструба.
— Назавтра після тої останньої таємничої комунікації, — повільно промовив ярл островів Скелліге, — тієї, про яку ти, Трісс Мерігольд, нічого не знаєш, Йеннефер відпливла зі Скелліге, беручи курс на Безодню Седни. Як я її запитав, навіщо вона пливе саме туди, глянула мені в очі й відповіла, що має намір перевірити, чим катастрофи природні відрізняються від неприродних. Відпливла двома драккарами, «Тамарою» й «Алькіоною», із екіпажами, що складалися виключно з добровольців. Це було двадцять восьмого серпня, два тижні тому. Більше я її не бачив.
— Коли ти довідався…
— Через п’ять днів, — урвав він досить рішуче. — Через три дні після вересневої новини.
* * *
Капітан Аса Тьязі, який сидів перед ярлом, був неспокійний. Облизував губи, вертівся на лавці, виламував пальці так, що аж клацали.
Червоне сонце, вирвавшись нарешті з-за хмар, що затягували небо, потроху опускалося за Шпікерог.
— Кажи, Аса, — наказав Крах ан Крайт.
Аса Тьязі голосно відкашлявся.
— Ішли ми швидко, — продовжив, — вітер сприяв, робили ми добрих дванадцять вузлів. Тож уже двадцять дев’ятого ми помітили вночі світло маяка з Пейкс де Мар. Ми трохи відхилилися на захід, аби не влізти на якогось нільфгардця… А за день перед вересневою новиною, на світанку, ми прийшли в район Безодні Седни. Тоді чародійка викликала мене й Гутлафа…
* * *
— Я потребую добровольців, — сказала Йеннефер. — Тільки добровольців. Не більше, ніж це необхідно, аби короткий час управляти драккаром. Я не знаю, скільки для такого потрібно людей, я на тому не розуміюся. Але прошу не лишати на «Алькіоні» жодну людину крім тих, що необхідно. І повторюю — тільки добровольці. Те, що я маю намір зробити… надто ризиковане. Більше, ніж морська битва.
— Розумію, — кивнув старий сенешаль. — І зголошуюся першим. Я, Гутлаф, син Свена, прошу, пані, про ту честь.
Йеннефер довго дивилася йому в очі.
— Добре, — сказала. — Але це честь для мене.
* * *
—
