Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

* * *

Мамо! Матусю!

* * *

— Чи можеш ти пробачити?

— Я пробачила вже давно.

— Спершу наситившись помстою.

— Так.

— Жалкуєш?

— Ні.

* * *

Біль, потворний біль знівечених долонь і пальців.

— Так, я винна! Чи це ти хотіла почути? Визнання і каяття? Хотіла почути, як Йеннефер з Венґерберга кається і картає себе? Ні, цієї приємності я тобі не дам. Вину я визнаю й очікую на кару. Але мого каяття ти не дочекаєшся!

Біль сягнув межі того, що в змозі витримати людина.

— Ти згадуєш мені зраджених і обдурених, використаних, пригадуєш мені тих, хто помер через мене від власної чи від моєї руки… Колись я підняла руку й на себе? Я мала на те причини! І не жалію ні про що! Нехай би навіть могла я повернути час назад… Не жалію ні про що.

Сокіл усівся на її плечі.

Вежа Ластівки. Вежа Ластівки. Поспішай до Вежі Ластівки.

Донечко.

* * *

Співає півень Камбі.

* * *

Цірі на вороній кобилі, із сирим волоссям, яке рве вітер, у галопі. З обличчя її ллється і бризкає кров, яскрава, жива червінь. Ворона кобила злітає, наче птах, гладко прослизає над балкою коловороту. Цірі погойдується у сідлі, але не падає…

Цірі серед ночі, посеред кам’яно-піщаної пустелі, із піднятою рукою, з руки вилітає світлова куля… Єдиноріг б’є копитами об каміння… Багато єдинорогів… Вогонь… Вогонь…

Ґеральт на мосту. У битві. В огні. Полум’я відблискує на вістрі меча.

Фрінгілла Віго, її зелені очі широко відкриті від насолоди, її темна стрижена голівка на розгорнутій книзі, на фронтиспісі… Видно фрагмент назви: «Зауваження щодо смерті нехибної…».

В очах Фрінгілли відбиваються очі Ґеральта.

Безодня. Дим. Сходи, що ведуть униз. Сходи, якими треба зійти. Щось закінчується. Надходить Тедд Дейред, Час Кінця…

Темрява. Волога. Жахливий холод кам’яних стін. Холод заліза на зап’ястках, на кістках ніг. Біль, що пульсує у знівечених долонях, рве роздавлені пальці…

Цірі тримає її за руку. Довгий темний коридор, кам’яні колони, може, скульптури… Темрява. У ній шепіт, тихий, наче шум вітру.

Двері. Нескінченно багато дверей із гігантськими важкезними крилами безшумно відчиняються перед ними. А у кінці, у непроглядній темряві — ті, що не відчиняться самі. Яких не можна відчиняти.

Якщо боїшся — повернися.

Не можна відчиняти ті двері. Ти про це знаєш.

Знаю.

Але все одно ведеш мене туди.

Якщо боїшся — повернися. На повернення ще є час. Ще не пізно.

А ти?

Для мене пізно.

Співає півень Камбі.

Настав Тедд Дейред.

Aurora borealis.

Світанок.

* * *

— Йеннефер. Прокинься.

Вона підвела голову. Глянула на долоні. Обидві на місці. Цілі.

— Сіґрдріфо? Я заснула…

— Ходімо.

— Куди? — прошепотіла. — Куди цього разу?

— Вибач? Я тебе не розумію. Ходімо. Ти мусиш те побачити. Дещо сталося… Дещо дивне. Ніхто з нас не знає, як і чим це пояснити. Але я здогадуюся. Милість… на тебе зійшла милість богині, Йеннефер.

— Про що йдеться, Сіґрдріфо?

— Поглянь.

Вона поглянула. Глибоко зітхнула.

Брісінґамен, свята прикраса Модрони Фрейї, вже не висів на шиї богині. Лежав біля її стоп.

* * *

— Я вірно почув? — перепитав Крах ан Крайт. — Ти зі своєю магічною майстернею перебираєшся на Гандарсфьяль? Жриці дають тобі святий діамант? Дозволяють використати його у твоїй пекельній машині?

— Так.

— Ну-ну. Йеннефер, чи ти не стала, бува, неофіткою? Що там відбулося, на острові?

— Не важливо. Я повертаюся до храму — тільки й того.

— А фінансові засоби, про які ти просила? Будуть потрібні?

— Скоріше так.

— Сенешаль Гутлаф виконає будь-яке твоє доручення щодо цього. Але, Йеннефер, віддай те доручення швидко. Поспіши. Я отримав нові вісті.

— Прокляття, того я і боялася. Вони вже знають, де я?

— Ні, ще не знають. Зате мене попередили, що ти можеш з’явитися на Скелліге, й наказали відразу тебе ув’язнити. Також наказано захоплювати у вилазках бранців і вичавлювати з них інформацію — нехай навіть клоччя її — щодо тебе. Щодо твоєї присутності у Нільфгарді чи у провінціях. Йеннефер, поспіши. Якби вони тебе вислідили і дістали тут, на Скелліге, я б опинився у трохи клопітливій ситуації.

— Зроблю, що у моїх силах. Також і в тому напрямку, аби тебе не компрометувати. Не бійся.

Крах вишкірив зуби.

— Я ж сказав: у трохи. Я їх не боюся. Ані королів, ані чародійок. Нічого не зможуть мені зробити, бо я їм потрібний. А надати тобі допомогу я був зобов’язаний ленною клятвою. Так-так, ти добре чуєш. Формально я й надалі васал корони Цінтри. А Цірілла має на ту корону формальні права. Представляючи Ціріллу, будучи її опікункою, ти маєш формальне право наказувати мені, домагатися слухняності й служби.

— Казуїстичні софізми.

— Так, — пхикнув він. — Я сам про те заявлю, вголос, коли, не дивлячись ні на що, виявиться, що Емгир вар Емрейс змусив дівчину до шлюбу. Як і у тому випадку, коли за допомогою якихось правничих крючків і викрутасів Цірі позбавлять прав на трон і посадять там когось іншого, хоча б і того дурбилу Віссегерда. Тоді я без зволікання відмовлюся від послуху й ленної клятви.

— А якби, — примружилася Йеннефер, — виявилося все-таки, що Цірі мертва?

— Вона жива, — твердо промовив Крах. — Я знаю те напевне.

— Звідки?

— Ти не повіриш.

— Випробуй мене.

— Кров цінтрійських королев дивним чином пов’язана з морем. Коли помирає якась із жінок того роду, море впадає у справжнє шаленство. Кажуть тоді, що Ард Скелліг оплакує дочок Ріаннон. Бо шторм тоді настільки сильний, що хвилі, які котяться із заходу, прориваються крізь щілини й печери на східний бік, і тоді зі скелі бризкають солоні струмені. А весь острів трясеться. Простий люд говорить: то Ард Скелліг ридає. Знову хтось помер. Померла кров Ріаннон. Старша Кров.

Йеннефер мовчала.

— Це не казка, — продовжив Крах. — Я сам те бачив, на власні очі. Тричі. Після смерті Адалії Ворожки, після смерті Каланте… І після смерті Паветти, матері Цірі.

— Паветта, — зауважила Йеннефер, — зникла саме під час шторму, тож важко казати…

— Паветта, — перервав Крах, усе ще замислений, — не зникла під час шторму. Шторм почався після її смерті, море, як завжди,