Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Пані Шеала де Танкарвіль перебуває в Лан Ексетері.
— Ні, — скривився король. — Тої чаклунки я не хочу. Надто вона мудра. Росте тут у мене під боком друга Філіппа Ейльгарт! Тим мудрим бабам занадто подобається влада, не можна їх роззухвалювати милостями й довірою.
— Як завжди, ти маєш рацію, мій чоловіче.
— Гмфф… Але ті сни…
— Добра Книга, — Зулейка перегорнула кілька сторінок, — говорить, що, коли людина засинає, боги відкривають їй вуха й мовлять до неї. А пророк Лобода вчить, що, бачачи сон, дивишся або у велику мудрість, або у велику дурість. Уся справа у тому, аби вірно розпізнати.
— Шлюб Танкреда з нареченою Емгира великою мудрістю, скоріше, не є, — зітхнув Естерад. — А якщо вже про мудрість мова, то я добряче тим втішився б, якби вона зійшла на мене уві сні. Йдеться про справу, із якою прибув сюди Дійкстра. Йдеться про дуже важку справу. Бо, бач, найукоханіша моя Зулейко, розум мій не дозволяє мені втішатися, коли Нільфгард пре на північ і готовий у будь-який день з’їсти Новіград, бо з Новіграда усе, у тому числі й наш нейтралітет, виглядають інакше, ніж з далекого Півдня. Було б непогано, якби Реданія і Темерія стримали натиск Нільфгарду, аби прогнали загарбників назад за Яругу. Але чи добре, якби зробили вони те за наші гроші? Ти слухаєш мене, укохана моя дружино?
— Я слухаю тебе, чоловіче.
— І що ти скажеш?
— Будь-яка мудрість міститься у Добрій Книзі.
— А говорить твоя Добра Книга, що робити, коли приходить такий собі Дійкстра й вимагає від тебе мільйона?
— Книга, — моргнула над окулярами Зулейка, — нічого не говорить про лиходійну мамону. Але в одному з віршів її сказано: давати є більшим щастям, ніж отримувати, а допомога убогому милостинею є шляхетним чином. Сказано: роздай усе, що маєш, й учинить те душу твою шляхетною.
— А капшук і скарбницю — порожніми, — пробурмотів Естерад Тиссен. — Зулейко, чи окрім віршів про шляхетність роздавання і про милостиню Книга містить у собі мудрість, що стосується справ? Наприклад, що Книга говорить про еквівалентний обмін?
Королева поправила окуляри і почала швидко гортати інкунабулу.
— Як Яцько богам, так і боги Яцьку, — прочитала вона.
Естерад деякий час мовчав.
— А може, — промовив нарешті спроквола, — щось іще?
Зулейка повернулася до перегортання Книги.
— Знайшла, — заявила раптом, — дещо у премудростях пророка Лободи. Прочитати?
— Прошу.
— Каже пророк Лобода: воістину, убогого милостинею підтримай. Але замість дати убогому цілий кавун дай йому півкавуна, бо інакше убогому в голові запаморочиться від щастя.
— Півкавуна, — сплеснув руками Естерад Тиссен. — Чи то — півмільйона бізантів? А чи ти знаєш, Зулейко, що мати півмільйона і не мати півмільйона — це у сумі один мільйон?
— Ти не дав мені закінчити. — Зулейка дорікнула чоловікові суворим поглядом з-над окулярів. — Каже далі пророк: ще краще дати убогому чверть кавуна. А найкраще зробити так, аби хтось інший дав убогому кавун. Бо ж воістину кажу вам, завжди знайдеться такий, хто має кавун і схильний наділити ним убогого, якщо не із шляхетності, то з розрахунку або через якусь іншу видимість.
— Ха! — король Ковіру гепнув берлом об нічний столик. — Воістину тямовитим пророком був пророк Лобода! Замість дати самому привести до того, щоб дав хтось інший? Це мені подобається, це слова насправді медоточиві! Пошукай-но в мудрощах того пророка, укохана моя Зулейко. Я впевнений, що відкриєш серед них іще щось, що дозволить мені вирішити проблему Реданії й армії, яку Реданія хоче створити за мої гроші.
Зулека гортала Книгу дуже довго, перш ніж почала читати.
— Промовив одного разу до пророка Лободи учень його: навчи мене, майстре, як мені діяти. Запрагнув ото ближній мій мого улюбленого пса. Якщо віддам улюбленця, серце моє розірветься від жалості. Якщо ж не віддам, то буду нещасливим, бо ж скривджу ближнього свого відмовою. Що робити? Чи маєш ти, запитав пророк, щось, що любиш ти менше свого пса-улюбленця? Маю, майстре, відповів учень, кота пустотливого, шкідника невгамовного. Я й взагалі його не люблю. І сказав пророк Лобода: Візьми отого кота пустотливого, шкідника невгамовного, і подаруй його ближньому твоєму. Тоді подвійного зазнаєш ти щастя. Кота позбудешся, а ближнього свого порадуєш. Бо ж найчастіше так є, що ближні не подарунку хочуть, а лише обдарованими бути.
Естерад якийсь час мовчав, зморщивши чоло.
— Зулейко? — запитав нарешті. — Чи це був той самий пророк?
— Візьми отого кота пустотливого…
— Я й за першим разом почув! — крикнув король, але відразу вгамувався. — Вибач, найкоханіша. Справа у тому, що я не дуже розумію, що мають коти до…
Замовкнув. І замислився по-справжньому надовго.
* * *
Через вісімдесят п’ять років, коли ситуація змінилася настільки, що про окремі справи й осіб можна було вже безпечно говорити, заговорив Гвіскар Вермуллен, герцог Крейдену, онук Естерада Тиссена, син найстаршої його дочки, Ґаудемунди. Герцог Гвіскар був вже поважним старцем, але події, яким він був свідком, пам’ятав дуже добре. Це саме герцог Гвіскар розповів, звідки взявся мільйон бізантів, на які Реданія екіпірувала кінну армію на війну з Нільфгардом. Той мільйон зовсім не походив, як вважалося, зі скарбниці Ковіру — був він зі скарбниці ієрарха Новіграда. Естерад Тиссен, розповідав Гвіскар, отримав новіградські гроші за участь у спілках заморської торгівлі, що з’являлися. Парадоксом було, що спілки оті постали за активної співпраці нільфгардських купців. Тож з викриття поважного герцога випливало, що сам Нільфгард — певною мірою — оплатив організацію реданської армії.
— Дідусь, — згадував Гвіскар Вермуллен, — говорив щось про кавуни, по-шельмівськи усміхаючись. Говорив, що завжди знайдеться хтось, хто захоче обдарувати бідного, нехай би і з розрахунку. Говорив також, що раз Нільфгард сам докладається до звеличення сили й бойових здібностей реданського війська, то не може мати за те претензій і до інших.
