Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

Й абсолютний, несхитний нейтралітет.

Дійкстра підняв бобровий комір плаща, ховаючи потилицю від вітру й січучих крапельок дощу. Роззирнувся, вирваний з роздумів. Вода у Великому Каналі здавалася чорною. У мряці й тумані навіть будинок Адміралтейства, гордість Лан Ексетеру, виглядав наче казарма. Навіть купецькі будинки втратили звичайну блискучість — а вузькі їхні фронтони здавалися ще вужчими, ніж звичайно. А може, так воно і є, подумав Дійкстра. Якщо король Естерад підвищив податок, хитруни-каменярі могли звузити будинки.

— Давно у вас така чудна погода, екселенце? — запитав лише для того, аби перервати знервовану тишу.

— Від середини вересня, графе, — відповів амбасадор. — Від повні. Йде, здається, рання зима. У Тальгарі вже стали сніги.

— Я думав, — сказав Дійкстра, — що у Тальгарі сніги не тануть ніколи.

Амбасадор глянув на нього, наче щоб упевнитися, що то жарт, а не неуцтво.

— У Тальгарі, — блиснув він дотепом і сам, — зима починається у вересні, а закінчується у травні. Інші пори року — то весна й осінь. Є також літо… зазвичай воно припадає на перший вівторок після серпневої новини. А триває аж до ранку середи.

Дійкстра не засміявся.

— Але навіть там, — спохмурнів амбасадор, — сніг наприкінці жовтня є дивиною.

Амбасадор, як і більшість реданської аристократії, Дійкстру не виносив. Необхідність приймати на гостину у себе архішпигуна сприймав за особисту образу, а той факт, що Регентська Рада доручила перемовини з Ковіром Дійкстрі, а не йому, — за смертельне приниження. Викликало в нього огиду, що він, де Руйтер із найславетнішої гілки де Руйтерів, графів уже двадцять поколінь, має титулувати графом цього хама й первеню. Але, як досвідчений дипломат, майстерно приховував свою невдоволеність.

Весла рівномірно підіймалися і падали, човен шпарко сунув Каналом. Вони саме минули маленький, але дуже вишуканий палацик Культури й Мистецтва.

— Ми пливемо до Енсенади?

— Так, графе, — підтвердив амбасадор. — Міністр закордонних справ чітко означив, що хоче побачитися з вами відразу ж після вашого прибуття, тому я везу вас просто до Енсенади. Увечері ж пришлю до палацу човен, бо хотів би запросити вас на вечерю…

— Вибачте, ваша екселенціє, — перервав Дійкстра, — але обов’язки не дозволять мені цим скористатися. Маю багато справ до вирішення, а часу обмаль, тож доведеться використати його за кошт приємності. Повечеряємо колись іншим разом. У щасливіші, спокійніші часи.

Амбасадор вклонився і крадькома зітхнув із полегшенням.

* * *

В Енсенаду він, зрозуміло, увійшов задніми дверима. Чому був надзвичайно радий. До головного входу зимової резиденції монарха, під красивий, зіпертий на стрункі колони фронтон, з-над самого Великого Каналу вели холерно довгі сходи з білого мармуру. Сходи, що вели до одного з численних тильних входів, були незрівнянно менш ефективні, але й куди легші для сходження. Незважаючи на це, Дійкстра, йдучи, кусав губи й тихо лаявся собі під ніс, так, аби не почули гвардійці, лакеї і мажордом, які його супроводжували.

Усередині палацу чекали наступні сходи й наступне сходження. Дійкстра знову стиха вилаявся. Напевне, це вологість, холод і незручне сидіння у човні призвели до того, що зламана й магічно вилікувана кістка почала нагадувати про себе тупим злостивим болем. І поганими спогадами. Дійкстра заскреготів зубами. Знав, що відьмаку, який був винен у його стражданні, також поламали кістки. Мав глибоку надію, що відьмакові також крутять старі рани, і зичив йому, аби крутило найнабридливіше й найдовше.

Назовні вже запали сутінки, коридори Енсенади були темними. Втім, шлях, яким Дійкстра йшов за мовчазним мажордомом, освітлював рідкий ланцюжок лакеїв із підсвічниками. А перед дверима кімнати, у яку мажордом його ввів, стояли гвардійці з алебардами, напружені та штивні, наче у дупи їм всадили ще по одній — запасній — алебарді. Лакеї з підсвічниками стояли тут густіше, світло аж очі різало. Дійкстра трохи здивувався тій помпі, із якою його тут зустрічали.

Увійшов до кімнати й миттєво дивуватися припинив. Уклонився глибоко.

— Вітаю тебе, пане Дійкстро, — сказав Естерад Тиссен, король Ковіру, Повіссу, Нароку, Вельхаду й Тальгару. — Не стій у дверях, прошу ближче. Етикет геть, то неофіційна аудієнція.

— Найсвітліша пані.

Дружина Естерада, королева Зулейка, трохи неуважним кивком відповіла на сповнений пошани уклін Дійкстри, ані на мить не перериваючи плетіння гачком.

Окрім королівської пари, у величезній кімнаті не було ані живої душі.

— Саме так. — Естерад помітив той погляд. — Поговоримо у шестеро очей. Бо чогось воно мені здається, що так буде краще.

Дійкстра всівся на вказаному карлі, навпроти Естерада. Король мав на плечах кармазиновий, обшитий горностаями плащ, а на голові — chapeau, що пасувала до плаща. Як усі чоловіки з клану Тиссенідів, був він високим, міцно збудованим і розбійницьки вродливим. Завжди виглядав міцним і здоровим, наче моряк, який тільки-но повернувся з моря, — майже відгонило від нього морською водою і холодним солоним вітром. Як і в усіх Тиссенідів, встановити точний вік короля було непросто. Дивлячись на його волосся, шкіру й долоні — місця, які краще за все говорили про вік, — Естераду можна було б дати сорок п’ять. Дійкстра знав, що королю — п’ятдесят шість.

— Зулейко, — король нахилився до дружини, — подивися на нього. Якби ти не знала, що то шпигун, — повірила б?

Королева Зулейка була невисокою, скоріше повненькою і симпатично негарною. Вбиралася вона досить типово для жінок із її вродою, що полягало у такому доборі елементів одежі, аби не дати нікому здогадатися, що вона — не власна бабця. Ефекту цього Зулейка досягала, носячи сукні вільні, ніякі по крою й у загальних сіро-бурих тонах. На голову надягала вона успадкований від предків чепець. Не застосовувала жодного макіяжу й не носила жодної біжутерії.

— Добра Книга, — сказала вона тихим і лагідним голоском, — учить нас, аби ми зберігали стриманість у судженнях про ближніх. Бо й нас колись судитимуть. І зовсім не на підставі вигляду.

Естерад Тиссен нагородив дружину теплим поглядом. Повсюди було відомо, що кохав він її безмежно, коханням, яке за двадцять дев’ять років шлюбу не змаліло ні на йоту, навпаки — палало все яскравіше та гарячіше.

Естерад, як твердили, ніколи не зраджував Зулейці. Дійкстра не дуже вірив у щось настільки неправдоподібне, але сам тричі намагався підставити — вірніше, підкласти — королю ефектних агенток, кандидаток у фаворитки, пречудові джерела інформації.