Українська література » Фентезі » Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Читаємо онлайн Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
а капітани раптом завмерли, бо, позбавлені підтримки його духу, втратили певність і впали в розпач. Про них забули. Дух і воля Сили, які керували ними, докладаючи титанічних зусиль, звернулися до Гори. На заклик Темного Володаря з оглушливим криком мчали в останньому відчайдушному пориві назґули, Примари Персня, – їхні крила зашуміли, наче буревій, вони наштовхувались один на одного в повітрі й, випереджаючи вітер, летіли на південь до Судної Гори.

* * *

Сем підвівся. У голові йому паморочилось, а цівки крові з чола залили очі. Він навпомацки подався вперед і несподівано побачив щось дивне і жахливе. На краю безодні Ґолум, немов ошалілий, боровся з невидимим ворогом. Хитався туди й сюди, то підступав так близько до прірви, що мало не зривався вниз, то відступав назад, падаючи на землю, підводячись і падаючи знову. Він без угаву сичав, але не вимовив і слова.

А внизу прокинувся розгніваний вогонь, спалахнуло червоне світло, й усю печеру заполонили сліпуче сяйво і спека. Раптом Сем помітив, що довгі Ґолумові руки потяглись угору до його власного рота, білі ікла зблиснули, а тоді клацнули, ніби відкусивши щось. Фродо скрикнув і невідь-звідки вигулькнув на краю прірви, упавши навколішки. А Ґолум, танцюючи, як навіжений, високо підніс Перстень разом із застряглим у ньому пальцем. Перстень виблискував так, наче і справді був зроблений зі живого вогню.

– Безцінний, безцінний, безцінний! – волав Ґолум. – Мій Безцінний! О, мій Безцінний!

І враз, звівши погляд, аби позловтішатися своєю здобиччю, він відступив надто далеко, перехилився, на секунду завис над прірвою, а потім з вереском полетів униз. Уже зі самих надр долинув його останній зойк: «Безцінний!» – і Ґолума не стало.

У ту ж мить довкола розляглося ревище і запанував жахливий оглушливий гармидер. Полум’я рвалось угору і лизало стелю. Ритмічна пульсація перетворилася на безладне дрижання, Гора задвигтіла. Тоді Сем підбіг до Фродо, підхопив його і поніс до дверей. І там, на темному порозі Саммат-Науру, високо-високо над рівнинами Мордору, його охопили такі подив і жах, що гобіт зупинився, забувши про все на світі, й лише витріщився просто перед собою, ніби скам’янілий.

На мить зринуло видіння завихреної хмари, всередині якої були вежі та зубчасті стіни заввишки, як пагорби, споруджені на могутньому гірському престолі понад нескінченними ямами; великі двори та підземелля, безокі в’язниці, стрімкі, ніби кручі, розверзті брами зі сталі й адаманту… Потім усе зникло. Вежі запалися, гори зсунулися, стіни обсипалися, розплавилися чи з гуркотом попадали; широкі смуги диму і гінкі його струмені валували й валували, доки злились у гігантську хвилю, клекітливий гребінь якої з несамовитою пінявою силою навалився на довколишні землі. І тоді, врешті, неозорими верстами, які розділяли Вежу та Гору, прокотилося гудіння, що перейшло в оглушливий гуркіт і у рев: земля ходила ходором, рівнина здибилась і тріснула, Ородруїн затрясся. З його розколотої вершини вирвався вогонь. Висушене блискавицями небо відповіло громом. Чорний дощ жалќими пасмугами батожив землю. І враз із епіцентру бурі, заглушаючи своїм вереском усі інші звуки та роздираючи навпіл хмари, виринули назґули, метаючись, неначе запалені ядра, в полоні вогненної руїни гір і неба, потріскуючи, вичахаючи, гинучи…

* * *

– Ну, Семе, це вже й справді кінець, – почувся голос поряд із ним.

То був Фродо, блідий і виснажений, але таки Фродо, і в очах його світився тихий спокій: ані вольового напруження, ні шалу, ні бодай тіні страху. Тягар спав із нього. То був ласкавий Семів господар із милих серцю ширських часів.

– Пане! – скрикнув Сем і впав навколішки.

Світ довкола западався в руїну, проте він якусь мить не відчував нічого, крім радості, непереборної радості. Тягаря не стало. Його пан уцілів, і знову став собою, і був вільний. А тоді Семів погляд упав на його покалічену і закривавлену руку.

– Бідна твоя рука! – мовив гобіт. – А я навіть не маю, чим її перев’язати, щоби полегшити біль. Ліпше б він відгриз цілу мою руку. Ну, та тієї потвори вже ніщо не поверне й ніколи.

– Так, – відказав Фродо. – Та чи пригадуєш ти Ґандальфові слова: «Ґолумові ще належить зіграти свою роль у цій історії»? Якби не Ґолум, Семе, я не зміг би знищити Персня. Наша виправа була би марною, хоча ми й дійшли до мети. Відтак пробачимо йому! Бо Виправу завершено вдало, і це вже все. Я радий, що ти тут зі мною. Тут, Семе, де всьому, що ми знали, настане кінець.

* * *

РОЗДІЛ 4

КОРМАЛЛЕНСЬКА ЛУКА

До пагорбів із усіх-усюд стікалися мордорські війська. Капітани Заходу поволі тонули в їхньому грізному морі. Світило червоне сонце, і крила назґулів відкидали на землю темні тіні смерті. Араґорн стояв під своїм стягом, мовчазний і суворий, ніби заблукав думками у днях давно минулих, але очі його світилися, мов зорі, – дедалі ясніше в густій нічній темряві. На вершині пагорба стояв Ґандальф, білий і холодний, бо на нього не впала жодна тінь. Наступ Мордору нагадував хвилю, що накочується на оточені пагорби, голоси ревли, наче приплив, серед ударів і брязкоту зброї.

Ніби побачивши раптом несподіване видіння, Ґандальф стрепенувся. Повернувся, озираючись, на північ, де небо було бліде та чисте. Потому здійняв руки і голосно вигукнув, перекрикуючи галас:

– Орли летять!

І чимало голосів повторило за ним:

– Орли летять! Орли летять!

Мордорське військо позадирало голови, дивуючись, що би то мало означати.

А до них летіли Ґвайгір, Володар Вітрів, і Землеліт, брат його, – найбільші з усіх орлів Півночі, наймогутніші з нащадків старого Торондора, який збудував свої гнізда на неприступних шпилях Окружних Гір, коли Середзем’я було ще молоде. Позаду них довгими меткими шерегами летіли всі їхні васали з північних гір. Вони линули разом із дедалі сильнішим вітром просто до назґулів, несподівано кидалися на них із висоти, і шум їхніх широких крил нагадував рев урагану.

Проте назґули розвернулися, й утекли, і зникли в пітьмі Мордору, почувши несподіваний та жахливий поклик Темної Вежі, а все мордорське військо тієї миті здригнулося, сумнів стиснув серця його солдатів, сміх їхній урвався, руки затремтіли, а ноги підкошувалися. Сила, що підганяла їх і сповнювала ненавистю і люттю, похитнулася, її дух облишив їх: тому, поглянувши в очі своїм ворогам, мордорці побачили в них смертоносне світло і злякалися.

Тоді Капітани Заходу голосно скрикнули, бо серця їхні посеред темряви сповнила нова надія. Лицарі Ґондору, Вершники Рогану, дунедайни Півночі зімкнули свої лави й рушили з обложених пагорбів у наступ на переляканих супротивників, протинаючи

Відгуки про книгу Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: