Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Сем не бачив, де саме дорога проходить безпосередньо над ним, себто найнижче, бо з того місця, де він стояв, здіймався стрімкий укіс, але здогадався, що, коли йому стане снаги видертися хоч трохи вище, вони потраплять на той шлях. Й у гобіта знову зажевріла надія: вони ще можуть здолати цю Гору!
– Авжеж, цю стежку проклали навмисно! – сказав Сем сам до себе. – Якби її тут не було, мені, врешті, довелося б визнати свою поразку.
Та стежку на Горі було прокладено не навмисно для Сема. Він не відав того, проте дивився зараз на Сауронову дорогу від Барад-дура до Саммат-Наура, Вогненних Палат. Вона стелилася від велетенської західної брами Темної Вежі широким залізним мостом над глибокою прірвою, а потім, спустившись на рівнину, не одну версту бігла між двома задимленими безоднями, доки діставалася до довгого висхідного насипу, що тягнувся до східного боку Гори. Звідти, завертаючи й оповиваючи всю її чималу окружність із півдня на північ, дорога, врешті, здіймалася ген високо на сам конус – утім ще доволі далеко від вершини, що випускала смердючий дим, – аж до темного входу, який зяяв осторонь на сході й дивився просто на Вікно Ока в огорнутій мороком Сауроновій фортеці. Ту дорогу часто руйнували чи захаращували виверження внутрішнього вогню Гори, та завдяки праці незчисленних орків її завжди відновлювали.
Сем глибоко вдихнув. Стежка – ось вона, проте, як йому дістатися до неї, здолавши цей укіс, він не знав. Спершу треба полегшити біль у спині. Сем на хвилинку приліг поряд із Фродо. Ніхто з них не проронив і слова. Довкола поволі світлішало. Раптом Сема охопило незбагненне прагнення негайно почати діяти. Так, ніби його хтось закликав: «Ну ж бо, вперед, інакше буде надто пізно!» Тож він зібрався на силі й підвівся. Фродо, здавалося, почув той самий поклик. І він із натугою встав навколішки.
– Я повзтиму, Семе, – ледве видихнув.
Отак, п’ядь за п’яддю, вони дряпалися догори, наче якісь дрібні сірі комахи. Діставшись до стежки, вони з’ясували, що вона широка та вимощена потрісканими кругляками й ущільненим попелом. Фродо вибрався на неї й, ніби з чийогось примусу, повільно повернув обличчя на Схід. Оддалік нависав Сауронів морок, але – чи то його розірвав порив вітру зі світу, чи сколихнув жахливий внутрішній неспокій – хмари покрову раптом закружляли й на мить розступились, і тоді Фродо побачив високі й чорні, чорніші та грізніші за величезні тіні, серед яких вони стояли, неприступні шпилі й залізну корону горішньої вежі Барад-дура. Вона відкрилася тільки на мить, але так, мовби з якогось страхітливого, незмірно високого вікна зненацька вдарило червоне полум’я, спрямоване на північ, – палахкотіння пронизливого Ока. Потім завіси пітьми знов опустились, і моторошне видіння зникло. Око було звернене не до гобітів: воно пильнувало Північ, де стояли готові до наступу Капітани Заходу, і туди було скеровано всю його лють, бо Темна Сила збиралася завдати смертельного удару. Проте Фродо, побачивши це страхітливе видіння, впав, ніби його вразили в саме серце. І його рука потяглася до ланцюжка на шиї.
Сем опустився навколішки біля нього й почув, як Фродо ледь-ледь, майже нечутно, ворушить губами:
– Допоможи мені, Семе! Допоможи мені, Семе! Стримай мою руку! Я не можу її зупинити!
Сем одразу ж узяв руки свого пана, склав їх докупи – долоня до долоні – й поцілував, а потім лагідно затиснув між своїми. І зненацька йому спало на гадку: «Він вистежив нас! Треба йти вгору, вгору, бо інакше всьому кінець. Ну ж бо, Семе Груничу, це вже й справді кінець».
Тож він знову підняв Фродо, притягнувши його руки аж до своїх грудей і дозволивши господаревим ногам вільно хитатись у повітрі, похилив голову і поплентався дорогою вгору. Це було геть не так легко, як здавалося спершу. На щастя, вогонь, що вихлюпнувся з Гори під час потужних вивержень, коли Сем стояв ще на Кіріт-Унґолі, стікав долі південним і західним схилами, тож дорога з цього боку була вільна. Та у багатьох місцях вона обсипалася чи її перетинали глибокі розлами. Але ця дорога недовго тяглася на схід і вгору, а згодом розвернулася під гострим кутом і короткий проміжок шляху бігла на захід. Саме на тому повороті вона проходила через глибокий перевал у скелі зі старого, побитого негодою каміння, що його колись давно вивергнули зі себе полум’яні надра Гори. Задихаючись під вагою своєї ноші, Сем звернув за кут і відразу ж краєм ока помітив, як щось падає зі скелі – невеликий шматок чорного каменя, що відколовся від кручі, коли Сем проходив повз.
Несподівана важкість буквально приголомшила гобіта, й він поточився вперед і гепнувся на землю, відпустивши руки свого пана. Тоді Сем збагнув, що трапилося, бо почув над собою ненависний голос.
– Пассскудний госссподар! – сичав цей голос. – Пассскудний госссподар обдурив нас, обдурив Сссмеаґола, ґолум. Йому не ссслід іти сюди. Йому не ссслід ображати Безцінного. Віддай його Сссмеаґолові, так, сссправді, віддай його нам! Віддай його нам!
Одним різким ривком Сем зірвався на ноги і негайно вихопив меча, проте нічого не зміг удіяти. Ґолум і Фродо сплелися воєдино. Ґолум шматував гобітів одяг, намагаючись дістатися до ланцюжка і Персня. Але це, напевно, був той єдиний вчинок, який іще міг розпалити жаринки волі та серце Фродо: напад, спроба силоміць вирвати в нього його скарб. Тож він відбивався з такою люттю, якої Сем від нього не сподівався, як, утім, і Ґолум. Однак навіть попри це, все могло би бути інакше, якби сам Ґолум не змінився: всі ті жахливі стежки, самотні, голодні та безводні, якими він волочився, гнаний усеохопною жагою та невідступним страхом, залишили на ньому жахливі сліди. Він був худющий, виснажений, висушений аж до кісток, які туго обтягувала вицвіла шкіра. У його очиськах ще палахкотів дикий вогонь, але лють усередині вже не могла зрівнятися з його давньою чіпкою силою. Тож Фродо скинув покидька зі себе й підвівся, весь трясучись.
– Геть із мене, геть! – хрипів він, притискаючи руку до грудей, аби намацати Перстень під шкіряною сорочкою. – Геть, ти, повзуча потворо, геть із мого шляху! Твій час минув. Тепер ти не здатен ані зрадити мене, ні обхитрувати.
Потому раптом, як і тоді, в тіні Емин-Муїлу, Сем побачив обох суперників ніби якимсь іншим зором. Зіщулена постать, ледве чи більша за тінь живої істоти, потвора, котра зазнала цілковитої та нищівної поразки, проте сповнена страхітливого пожадання і
