Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
– Доберуся, навіть якщо доведеться покинути тут усе, крім власних кісток, – заперечив Сем. – І понесу пана Фродо вгору на собі, навіть якщо від цього в мене луснуть спина та серце. Тому припини сперечатися!
Тієї миті Сем відчув, що ґрунт у нього під ногами дрижить, почув чи відчув глибокий віддалений гуркіт, ніби під землею було ув’язнено грім. Короткий червоний спалах зблиснув попід хмарами і згас. Гора теж спала неспокійно.
* * *
Розпочався останній етап їхніх мандрів до Ородруїну, і то була така страхітлива мука, що навіть Семові вона видавалася нестерпною. Боліло все тіло, а в роті було так сухо, що він не міг уже проковтнути навіть грудку їжі. Довкола було темно, і не тільки через чад із Гори: здавалося, наближається буря, і далеко на південному сході попід чорним небом уже мерехтять громовиці. Та найгіршим із усього було задимлене повітря – дихалося боляче й важко, паморочилось у головах, і гобіти заточувалися, часто падали. Та їхня воля була непохитною, тож вони пробиралися далі.
Гора підповзала все ближче і ближче, аж урешті, коли гобіти підвели вгору важкі голови, заступила їм увесь небокрай, розлого здіймаючись перед ними: велетенська купа попелу, шлаків та обгорілого каміння, з якої стримів конус із прямовисними боками, що підносився ген до хмар. І щойно денний присмерк перетворився на справжню ніч, подорожні, раз у раз спотикаючись, добулися до самого її підніжжя.
Фродо хапнув ротом повітря й упав. А Сем сів біля нього. Він почувався стомленим, але, на диво, йому полегшало й у голові знову прояснилося. Його вже не діймали жодні внутрішні суперечки. Він знав усі аргументи, які мали би загнати його у безвихідь, однак не прислухався до них. Сем прийняв рішення, і тільки смерть могла змусити гобіта змінити його. Він уже не мав ані бажання, ні потреби сну – сама настороженість. Знав, що всі загрози та небезпеки зібралися тут воєдино: наступний день стане для них судним, днем вирішального зусилля чи катастрофи, останнім ривком.
Але коли ж він настане? Ніч здавалася нескінченним безчассям, хвилина по хвилині тихо вмирали і так долучалися до проминання години, втім нічого не змінювалося. Сем подумав, чи не настала, бува, вже друга темрява і чи той день узагалі прийде. Нарешті він намацав руку Фродо. Вона була холодна і тремтіла. Його пана лихоманило.
– Не треба було мені викидати коцика, – пробурмотів Сем і, лігши поряд, спробував зігріти Фродо своїм тілом і руками.
Потім поринув у сон, і останній день їхніх мандрів застав гобітів пліч-о-пліч на землі. Напередодні західний вітер ущух, а тепер дув дедалі сильніший вітер із Півночі, й світло невидимого Сонця поволі сочилося крізь морок туди, де лежали гобіти.
* * *
– Ну ж бо! Гайда, це останній ривок! – сказав Сем, силуючись підвестися.
Він схилився над Фродо, обережно будячи його. Фродо застогнав, але, доклавши неймовірних зусиль, таки зіп’явся на ноги. Потім важко звів погляд на темні схили Судної Гори, що височіла перед ним, знов упав навколішки, а тоді поповз уперед, спираючись на руки.
Сем дивився на нього, і серце його обливалося кров’ю, та на сухі й пекучі очі не навернулось ані сльозинки.
– Я сказав, що понесу його, навіть якщо зламаю спину, – буркнув Сем, – і таки понесу! Агов, пане Фродо! – гукнув. – Я не можу нести за тебе твій тягар, але можу нести і тебе, і його разом. Отож, вилазь! Ну-бо, пане Фродо, милий! Сем тебе покатає. Просто скажи йому, куди йти, – і він піде.
Фродо ледве видерся другові на спину, його руки мляво оповили Семову шию, ноги обхопили його тулуб попід пахвами. Тоді Сем підвівся і з подивом відчув, що його тягар – легкий. Він боявся, що йому не стане снаги підняти самого пана, а ще ж доведеться розділити з ним жахливу й обтяжливу ваготу триклятого Персня. Та все було інакше. Чи тому, що Фродо геть виснажили тривалі страждання, ножове поранення, отруйний укус і біль, страх, бездомні блукання, чи тому, що Семові дано було відчути останній приплив сил, він підняв Фродо так само легко, як закинув би «на барана» яке-небудь гобітеня під час веселощів десь на моріжках чи на лугах Ширу. І Сем, глибоко вдихнувши, рушив до мети.
Гобіти дісталися до підніжжя Гори з північного чи то пак із північно-західного боку, де її довгі сірі схили були горбисті, проте не стрімкі. Фродо не озивався, і Сем щодуху дряпався вгору, керуючись єдиним поривом: видертися якомога вище, доки його покинуть сили, а воля зламається. Він натужно йшов, усе вгору й угору, петляючи туди й сюди, щоби зменшити кут підйому, часто оступаючись і, врешті, повзучи, мов равлик, із важким тягарем на спині. Коли гобітова воля уже не годна була підганяти його вперед, а кінцівки перестали слухатися, Сем зупинився і лагідно поклав свого господаря на землю.
Фродо розплющив очі й перевів подих. Тут, угорі, дихати було легше, бо випари клубочились і розліталися навсібіч далеко внизу.
– Дякую, Семе, – сказав він хрипким шепотом. – Чи далеко ще йти?
– Не знаю, – відказав Сем, – адже я не знаю, куди ми йдемо.
* * *
Він озирнувся, потому глянув угору і дуже здивувався, побачивши, як далеко вони просунулися за час останнього переходу. Зловісна Гора, що стояла самотою, здавалася вищою, ніж була насправді. Сем побачив, що вона вища навіть за вершинні хребти Ефель-Дуату, які вони з Фродо здолали. Безладні та нерівні виступи здіймались од її чималої основи десь на дві тисячі ліктів над рівниною, а понад ними приблизно ще на половину цієї висоти здиблювався гінкий головний конус, схожий на сушильну піч чи на комин і увінчаний зубчастим кратером. Але Сем піднявся вже далі, ніж до середини основи Гори, й рівнина Ґорґороту тьмяніла ген унизу, оповита димом і мороком. Поглянувши вгору, гобіт закричав би, якби не пересохлий рот: серед шпилястих горбів і схилів понад ним було виразно видно стежку чи то дорогу. Вона піднімалася на вершину, наче пояс, зміїлася, виринаючи зі заходу, по Горі, а тоді огинала