Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Сем кивнув.

– Розумію, – відказав. – Але я оце подумав, пане Фродо, і, знаєш, у нас є те, без чого ми можемо обійтися… Чому би нам не полегшити свою ношу, га? Ми йдемо правильним шляхом, прямісінько туди, – і він показав на Гору, – тож навіщо нам тягнути те, в потрібності чого ми не впевнені?

Фродо ще раз глянув у бік Гори.

– Так, – погодився, – на тому шляху нам справді мало що знадобиться. А наприкінці його – і зовсім нічого.

* * *

Підібравши орківського щита, він пожбурив його геть, а за ним і шолом. Потім зняв сірий плащ, відчепив важенний пояс і впустив його на землю разом із мечем у піхвах. Порвав на рам’я чорного плаща і розкидав клапті.

– Отепер я не орк! – скрикнув Фродо. – І вже не матиму зброї, ні брудної, ні гарної. Нехай ловлять мене, якщо хочуть!

Сем зробив те саме, відкинувши орківське спорядження та повиймавши всі речі зі своєї торбини. Вони були дуже близькі йому – бодай через те, що він доніс їх так далеко і з такими труднощами. Найважче було розлучатися з куховарським начинням. Від самої думки про те, що його доведеться покинути, в Сема з очей полилися сльози.

– Пригадуєш ті шматки кролятини, пане Фродо? – запитав він. – І нашу схованку під теплою кручею в країні Капітана Фарамира того дня, коли я побачив оліфанта?

– Ні, Семе, боюся, що ні, – відказав Фродо. – Тобто я знаю, що все це було, та вже не уявляю собі цього. Ні смаку їжі, ні дотику води, ні шуму вітру, не пам’ятаю ні дерев, ані трави, ні квітів – у мені не залишилось навіть спомину про місяць і зорі. Я нагий серед темряви, Семе, й між мною та колом вогню немає жодної перепони. Я вже бачу його навіть розплющеними очима, а все інше просто згасло…

Сем підійшов до нього і поцілував другові руки.

– Тоді що швидше ми його позбудемося, то швидше… відпочинемо, – сказав, затинаючись і не знайшовши більш вдалого слова. – Балачкою тут не зарадиш, – пробурчав собі під ніс, збираючи всі речі, які вони вирішили покинути.

Він не хотів, аби їхній крам просто так валявся в пустелі, щоби його могли бачити чужі очі.

– Виродок, здається, підібрав ту орківську сорочку, тож не треба йому давати до рук іще й меча. Він і голіруч може накоїти біди. А вже казанків моїх він точно не мацатиме!

Тож Сем відніс усі речі до однієї з широких тріщин, які зранили цю землю, і вкинув їх туди. Брязкіт його улюблених казанків, що покотились униз, у пітьму, лунав для його серця як смертельний подзвін.

Потім гобіт повернувся, відтяв невеликий шматок від ельфійської мотузки – на пояс для Фродо – і обв’язав його тісно поверх сірого плаща. Решту скрутив і поклав назад до торбини. Крім мотузки, Сем залишив там тільки рештки дорожнього харчу та флягу з водою, а при боці в нього і досі висіло Жало, та ще в нагрудній кишені туніки, поряд із серцем, було заховано піалу Ґаладріель і маленьку скриньку, яку вона подарувала особисто йому.

* * *

І ось нарешті гобіти повернулись обличчям до Гори і рушили в дорогу, вже не дбаючи про таємничість, долаючи втому та змушуючи залишки волі працювати лише заради одного – ходи вперед. За такого сутінкового страхітливого дня їх могли вистежити хіба кілька істот у всій цій недремній землі, та й то дуже зблизька. З-поміж усіх рабів Темного Володаря тільки назґули могли би застерегти його про небезпеку, що підкрадалася, дрібна й уперта, до самого осердя його пильно стереженого володіння. Проте назґули та їхні чорні крила були деінде й виконували інші доручення: вони зібралися віддалік, затіняючи марш Капітанів Заходу, до якого було звернено й думку Темної Вежі.

Того дня Семові здалося, що його пан звідкілясь черпає нові сили, бо їх приплив годі було пояснити лише тим, що вони позбулися частини речей. Тож кілька перших переходів гобіти здійснили швидше і зайшли далі, ніж сподівався Сем. Земля була малопридатною для ходи та ворожою, проте вони таки просувались уперед, і Гора постійно наближалась. Однак день закінчився, і тьмяне світло почало швидко гаснути, а Фродо знову згорбився і раз у раз заточувався, ніби енергійний рух остаточно виснажив його.

І під час останньої зупинки він осів на землю і сказав:

– Я хочу пити, Семе, – і більше не озивався.

Сем дав йому добрячий ковток води, й у них залишився ще лиш один. Тож сам Сем не пив, і тепер, коли довкола них зімкнулася чергова мордорська ніч, усі його помисли були тільки про воду: кожен потічок, струмок і джерело, які він коли-небудь бачив під зеленими вербовими тінями чи в сяйливому дзюрчанні на сонці, танцювали та пускали ряботиння під повіками його невидющих очей, завдаючи нестерпної муки. Він відчував прохолодну грязюку на пальцях своїх ніг, наче хлюпався у Ставку біля Поріччя з Веселуном Домоселом, і з Томом, і з Великим Цабе та з їхньою сестрою Ружею.

– Але це було мало не сто років тому, – зітхнув Сем, – і далеко-далеко звідси. Шлях назад – якщо він узагалі існує – пролягає через Гору.

Він не міг заснути, тож узявся сперечатися сам зі собою.

– Ну ж бо, подумаймо: поки що все вдавалося нам краще, ніж ти сподівався, Семе, – сказав рішуче. – Принаймні початок був вдалий. Гадаю, ми здолали половину відстані, перш ніж зупинилися. Ще один день – і все.

Гобіт замовк.

– Не будь дурнем, Семе Груничу, – почувся його власний голос. – Він не пройде ще один день таким самим темпом, а може, й зовсім не зрушиться з місця. Та й ти не далеко зайдеш, віддаючи йому всю воду та більшість їжі.

– Я можу пройти ще багато і таки дійду.

– Куди?

– До Гори, звісно ж.

– А потім що, Семе Груничу, що потім? Ну, дістанешся ти туди, і що там робитимеш? Сам Фродо вже ні на що не здатний.

І Сем із жахом усвідомив, що на це він відповіді не має. Власне, навіть не має жодного уявлення, що й до чого. Фродо небагато йому розповідав про своє завдання, і Сем лише приблизно знав, що Перстень слід кинути у вогонь.

– Розколини Судьби, – пробурмотів він, видобувши з пам’яті давню назву. – Втім, якщо мій пан і відає, де їх шукати, то я – ні.

– Ось