Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
– Ну-бо, пане Фродо! – прошепотів він. – Треба ще трішки поповзти, а опісля ти вже зможеш полежати спокійно.
Останнім розпачливим зусиллям Фродо змусив себе зіпертися на руки і ледве здолав якихось шість сажнів. А тоді скотився в неглибоку яму, що несподівано опинилася перед ними, й ліг там, неначе мертвий.
* * *
РОЗДІЛ 3
СУДНА ГОРА
Сем підклав свій подертий орківський плащ під голову панові, а потім накрив і себе, і його сірою лорієнською накидкою. І відразу його думки полинули до того чудового краю, до ельфів, адже гобіт сподівався, що зіткана їхніми руками тканина може і справді бути чудодійною, тож, усупереч безнадії, захистить бідолашних мандрівників у цій долині страху. Сем чув, як стихають завивання та крики, бо солдатня заходить углиб Залізної Пащі. Виглядало так, що після сутички і змішання багатьох загонів різних видів орків двох утікачів ніхто не шукатиме – принаймні поки що.
Сем сьорбнув води, а свого пана примусив добряче напитись і, коли той трохи очуняв, дав йому цілий корж дорогоцінного дорожнього харчу та присилував з’їсти. Опісля – надто змучені, щоби навіть по-справжньому боятися, – друзі простяглися на землі. Вони трохи поспали у незручних позах: піт висихав просто на їхніх тілах, холодячи їх, тверде каміння впивалось у шкіру, і вони тремтіли. А з півночі від Темної Брами через Кіріт-Ґорґор, землею й повітрям, розповзався якийсь шепіт.
Уранці знову зайнялося сіре світло, бо високо-високо вгорі досі дув Західний Вітер, але внизу між камінням за стінами Чорної Землі повітря було майже мертве, холодне, проте задушливе. Сем визирнув із западини. Довколишні землі були тьмяно-сірої барви, безплідні і рівнинні. На дорогах поблизу нічого не рухалося, проте Сем остерігався пильних очей на стінах Залізної Пащі, до якої було лише кілька верст у північному напрямку. Віддалік на південному сході темною прямовисною тінню бовваніла Гора. З неї клубочилися дими: одні піднімалися до верхніх шарів повітря і тяглись аж ген на схід, а інші тим часом велетенськими купчастими хмарами линули схилами вниз і розпливалися по цілій землі. За кілька верст на північний захід біля підніжжя Попелястих Гір височіли пагорби, що нагадували грізних привидів, а за ними здіймалися, наче смуга хмар, північні вершини, які були не набагато темніші за нависле над ними небо.
Сем спробував на око визначити відстані та вирішити, куди їм найкраще прямувати.
– Здається, тут кожен крок – це все одно, що сімдесят п’ять верст, – понуро пробубонів він, вдивляючись у грізні гори, – і якщо насправді їх можна здолати за день, то ми йтимемо цілий тиждень – з огляду на те, як почувається пан Фродо.
Сем похитав головою, і, поки розмірковував про все потроху, в його голові поволі зринула ще одна похмура думка. У його мужньому серці надія зникала хіба на коротку мить, і донині він завжди знаходив, чим себе втішити, щоби її повернути. Аж ось він збагнув усю гірку правду: їжі їм вистачить щонайбільше для того, аби досягти мети, а коли вони виконають своє завдання, то тут і загинуть – самотні, бездомні і без харчів, посеред цієї страхітливої пустелі. Вороття для них немає.
«То ось що мені судилося здійснити ще від початку, – подумав Сем, – допомагати панові Фродо до останнього кроку, а потому померти разом із ним? Гаразд, якщо це і справді воно, то я мушу це зробити. Та я дуже-дуже хотів би ще раз побачити Брендівинну, і Рузю Домосіл та її братів, і Батечка та Нагідку, і всіх інших. Чомусь я не можу бодай уявити, що Ґандальф вирядив пана Фродо в цю виправу без жодної надії на повернення… Та все пішло шкереберть, відколи Ґандальф упав у безодню Морії. От якби він був із нами! Він напевно щось би придумав».
Але щойно у Семовому серці згасла – чи нібито згасла – надія, він здобув нову силу. Просте гобітське обличчя Сема стало суворим, майже грізним, бо його дух зміцнів, а тіло аж затремтіло від голови до п’ят, немовби гобіт перетворювався на нову істоту з каменю і сталі, котру не зламають ані відчай, ані втома, ні нескінченні пустельні версти.
З посиленим почуттям відповідальності Сем опустив погляд на землю поблизу себе, зважуючи наступний крок. Світла побільшало, і гобіт із подивом виявив: те, що здаля видавалося широкою та безформною площиною, було насправді нерівною горбистою територією. Власне, ціла поверхня рівнин Ґорґороту аж рябіла від чималих ям, ніби її обсипали градом ядер і велетенського метального каміння, доки вона була ще пустирищем із в’язкого багна. Найбільші з тих дір було обгороджено зубцями нерівних скель, і навсібіч від тих отворів розбігалися великі тріщини. То була земля, де здавалося цілком можливим прокрадатися від схованки до схованки не поміченими ніким, окрім хіба найпильніших очей, – можливим принаймні для когось дужого, хто не мав потреби квапитися. Але для істоти голодної й виснаженої, котрій треба було ще багато пройти, перш ніж у ній цілком згасне життя, місцина мала зловісний вигляд.
Міркуючи про все це, Сем повернувся до свого пана. Та будити його вже було не потрібно. Фродо лежав на спині, розплющивши очі, й дивився у хмарне небо.
– Ну, пане Фродо, – сказав Сем, – я тут роззирнувся довкола і трохи подумав. На дорогах нікого немає, тож найліпше нам забиратися звідси, доки є нагода. Ти впораєшся?
– Упораюся, – відповів Фродо, – бо мушу.
* * *
Вони знову рушили в путь, скрадаючись од западини до западини і переховуючись за тими прикриттями, які траплялися на їхньому шляху, та неухильно просуваючись навскіс до пагорбів біля підніжжя північної гряди. Гобітів постійно супроводжувала найсхідніша з доріг, яка згодом відбігла осторонь, огинаючи основу гір, до темної прямовисної тіні далеко попереду. Її пласким сірим полотном не рухалися наразі ні людина, ні орк, бо Темний Володар майже завершив перегруповувати свої війська і тепер потребував таємничості ночі навіть у твердині свого власного володіння, боячись вітрів світу, які, розриваючи його запони, обернулися проти нього, і тривожачись вістками про шпигунів-одчайдухів, котрі оминули його перепони.
Гобіти здолали ще кілька стомливих верст і зупинилися. Фродо був геть виснажений. Сем збагнув, що його пан не може просуватися далі так: плазуючи, пригинаючись, то спроквола вибираючи правильний шлях, то поспішаючи і ледь не падаючи з ніг.
– Я