Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Фродо та Сем дивилися на цю ненависну землю зі змішаним почуттям огиди і зачудування. Поміж ними і задимленою горою, а також на півночі й на півдні все здавалося понищеним і мертвим, наче якась випалена задушлива пустеля. Їх дивувало, як Володар цього королівства спромагається годувати своїх рабів і свої армії. А армії він таки мав. Уздовж підніж Морґаю й аж ген на південь, скільки сягало око, стояли табори: одні наметові, а інші вже впорядковані, як невеликі міста. Одне з найбільших таких міст розпростерлося просто під гобітами. Виступаючи приблизно на півтори версти на рівнину, воно громадилося під горами, наче велетенське комашине кубло з прямими брудними вулицями, де стояли халупи та довгі низькі незграбні забудови. Довкола них метушилися, ходячи туди-сюди, його мешканці; широка дорога бігла від містечка на південний схід, аби з’єднатися з морґульським шляхом, а нею поспіхом рухалося кудись багато рядів маленьких чорних істот.
– Не подобається мені вигляд усього цього, – зауважив Сем. – Безнадійно та й годі, сказав би я, але ж там, де є такий тлум народу, мусять бути колодязі з водою, не кажучи вже про їжу. І це – люди, а не орки. Або ж мої очі геть мене дурять.
Ні він, ані Фродо нічого не знали про великі поля, що їх обробляли раби, далеко на півдні цього широкого королівства – поза димами Гори біля темних і сумних вод Нурненійського озера; ані про великі дороги, які бігли на схід і на південь до територій данників, звідки солдати Вежі вертали з довгими валками возів, повних харчів, награбованої здобичі, нових рабів. Але тут, на північних околицях, були копальні та кузні, а також місце військового збору на заздалегідь підготовану війну. І тут Темна Сила, рухаючи своїми арміями, немов пішаками на шахівниці, виставляла їх у бойовому порядку, їхні перші ходи, перші проби їхньої сили перевірялися на лінії західної оборони, на півдні та півночі. На ту мить Темний Володар відкликав їх і привів натомість нові війська, зосередивши їх довкола Кіріт-Ґорґору для удару у відповідь. Та якби його метою було захистити Гору від будь-чийого наближення, то йому ледве чи треба було робити для цього щось іще.
– Ну! – продовжив Сем. – Хай би що вони тут їли та пили, нам до того не дістатися. Я не бачу шляху, яким ми могли би спуститися донизу. Та, навіть опинившись унизу, ми, напевно, не перетнули б увесь той відкритий простір, де кишить ворогами.
– Але ми все одно мусимо спробувати, – відказав Фродо. – Я й не сподівався, що тут буде краще. Бо ніколи не мав надії дістатися до Гори. Та і зараз не маю. Проте однаково мушу зробити все, що від мене залежить. Наразі це означає – якнайдовше уникати хижих орківських лап. Тому, гадаю, нам слід іти далі на північ, аби поглянути, чи не легше буде пройти там, де рівнина вужчає.
– Здається, я знаю, на що це буде схоже, – сказав Сем. – Там, де вужче, орків і людей буде стільки, як ос у гнізді. От побачиш, пане Фродо.
– Авжеж, побачу, якщо нам поталанить зайти так далеко, – відповів Фродо й відвернувся.
* * *
Невдовзі гобіти з’ясували, що йти хребтом Морґаю просто неможливо, як і будь-де цими верховинами: суцільне бездоріжжя, порите глибокими яругами. Урешті-решт, вони змушені були спуститись ущелиною, якою нещодавно піднялись, аби пошукати шляху десь у долині. Було важко, бо мандрівники не наважувалися перебратися на стежку зі західного боку. Здолавши понад півтори версти шляху, вони побачили давно сподіване орківське лігво, яке розташувалось у западині біля підніжжя кручі: стіну та кільканадцять кам’яних халуп, споруджених довкола темного входу до печери. Ніде нічого не ворушилося, проте гобіти скрадались обережно, тримаючись якомога ближче до колючих чагарників, які в цьому місці густо росли з обох боків старого водяного русла.
Фродо та Сем пройшли якісь три-чотири версти, залишивши орківське лігво позаду, та щойно вони зітхнули з полегшенням, як почули хрипкі й гучні орківські голоси. Гобіти миттю вшилися з дороги, заховавшись за вичахлим бурим кущем. Голоси наблизились. Аж ось з’явилося двоє орків. Один був одягнений у коричневе шмаття і мав роговий лук: цей орк походив із низькорослої породи, мав чорну шкіру та широкі рухливі ніздрі, – вочевидь, це був якийсь слідопит. Другий – великий бойовий орк, схожий на тих, котрі були в загоні Шаґрата: він мав на собі символ Ока. Цей орк також ніс за спиною лук і короткий спис із широким вістрям. Вони, як завжди орки, сперечались, а тому, що походили з різних порід, говорили спільною мовою, хоч і на власний манір.
Менший орк спинився майже за двадцять кроків од гобітської схованки.
– Нє! – гаркнув він. – Я йду додому, – і показав на орківське лігво на протилежному боці долини. – Не буду мучити свого носа серед цього каміння. Повір, тут уже немає жодного сліду. Я загубив той запах, бо послухався тебе. Кажу тобі: він вів у гори, а не вздовж долини.
– Шо ж, небагато користі з вас, дрібні винюхувачі, – відповів більший орк. – Я вважаю, шо наші очі кращі від ваших нахабних носів.
– І шо ти ними побачив? – пирхнув інший. – Довбень! Ти навіть не знаєш, шо шукаєш.
– І хто в тому винен? – запитав солдат. – Не я. Це – наказ Згори. Спершу нам кажуть, шо то великий ельф у блискучому обладунку, потім, – шо то якась мала людина-ґном, а далі виявляється, шо то купка бунтівних урук-гаїв, а може, й усі ті потвори, разом узяті.
– Гар! – сказав слідопит. – Вони там усі позбулися мізків, от воно шо. А дехто з командирів скоро і шкури своєї збудеться, якшо те, шо я чув, – правда: Вежу геть розграбовано, зарізано сотні твоїх хлопців, а бранець утік. Якшо твої бійці так поводяться постійно, то не дивно, шо з поля битви надходять погані звістки.
– Хто тобі сказав, шо звістки погані? – крикнув у відповідь солдат.
– Гар! А хто сказав, шо ні?
– Це кляті бунтівні балачки, і я тебе проштрикну, якшо ти
