Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Він став навколішки й акуратно згорнув свій ельфійський плащ, із якого, на диво, вийшов зовсім маленькій сувій. Його Сем уклав до своєї торбини, що лежала на підлозі. Потім гобіт підвівся, закинув її за плечі, надягнув на голову орківський шолом і накинув на себе інший чорний плащ.

– Ось! – сказав Сем. – Тепер ми схожі, бодай приблизно. Нумо, нам слід рушати!

– Я не зможу рухатися всю дорогу бігцем, Семе, – докинув Фродо, криво посміхаючись. – Сподіваюся, що ти вже напитав гарні заїзди поблизу дороги? Чи ти забув, що нам треба їсти і пити?

– Ой леле, паночку, таки забув! – зойкнув Сем і аж присвиснув од збентеження. – Не гнівайся, пане Фродо, але ти зник, і мені було геть не до їжі чи питва! Я вже і не згадаю, коли востаннє мав у роті бодай краплину води чи ріску чогось їстівного. Дай-но подумати! Коли я востаннє заглядав до торбини, там було ще вдосталь того дорожнього харчу, який дав нам Капітан Фарамир, аби я сяк-так протримався на ногах кілька тижнів. Але якщо в моїй флязі й була хоч крапелька води, то її вже там немає. Словом, того, що є, не вистачить на двох аж ніяк. Але хіба орки не їдять і не п’ють? Чи вони живляться затхлим повітрям і трутизною?

– Ні, Семе, вони їдять і п’ють. Тінь, що їх породила, може лише насміхатися – вона не здатна творити щось своє та справжнє. Не думаю, що то вона дала життя оркам, – вона тільки понищила і спотворила їх, тож якщо вони живі, то мусять жити так, як інші істоти. Орки вживають затхлу воду і затхле м’ясо, якщо не можуть знайти нічого кращого, проте не трутизну. Вони нагодували мене, тому мені зараз ліпше, ніж тобі. І десь у цьому місці повинні бути їжа і вода.

– Проте ми не маємо часу їх шукати, – відказав Сем.

– Ну, справи наші трохи кращі, ніж ти думаєш, – наполіг Фродо. – Поки тебе не було, мені тут трішки пофортунило. Вони і справді забрали не все. Тут на підлозі серед шмаття я знайшов свій клуночок із харчами. Звісно, орки в ньому покопирсалися. Та, гадаю, сам вигляд і запах лембаса викликав у них відразу – навіть дужчу, ніж у Ґолума. Вони розкидали його, трохи потоптали і розкришили, та дещо я таки зібрав. Не набагато менше, ніж маєш ти. Проте орки забрали всю Фарамирову їжу і розтрощили мою флягу для води.

– Гаразд, тоді припиняймо балачки, – сказав Сем. – Для початку їжі нам вистачить. Але з водою справи кепські. Та ходімо, пане Фродо! Мусимо йти негайно – інакше й ціле озеро води нам не допоможе!

– Не раніше, ніж ти перехопиш чогось, Семе, – заперечив Фродо. – Доти я і з місця не зрушу. На, візьми цей ельфійський корж і випий останню краплю зі своєї фляги! Ми у безвихідному становищі, тож навіщо марно перейматися завтрашнім днем? Він може і не настати.

* * *

Нарешті гобіти таки пішли. Вони спустилися драбиною, яку Сем потому поклав у проході біля скоцюрбленого тіла мертвого орка. На сходах було темно, зате на верхівці даху досі ряхтіли відблиски Гори, хоча тепер вони вже стали тьмяно-червоні. Друзі підібрали два щити, щоби довершити своє маскування, і подалися далі.

Важкою ходою спускалися велетенськими сходами. Висока кімната башти, де вони знову зустрілися, залишилася позаду і здавалася їм майже привітною: гобіти вийшли на відкритий простір, і вздовж стін за ними біг страх. Можливо, вся залога Вежі Кіріт-Унґолу й загинула, проте вежа й досі була просякнута жахом і злом.

Невдовзі друзі дісталися до дверей зовнішнього двору і спинилися. Навіть із того місця, де вони стояли, гобіти відчували спрямовану на них злобу Сторожів – чорних мовчазних потвор обабіч від брами, крізь яку невиразно пробивався відсвіт Мордору. Сем і Фродо прокладали собі шлях серед бридких орківських трупів, але кожен крок ставав дедалі важчим. Вони ще не дійшли до арки, а їх уже затримали – просунутись уперед бодай на п’ядь було болісно й утомливо і для духа, і для ніг.

Фродо забракло сил для такої боротьби. І він опустився на землю.

– Я не можу йти далі, Семе, – пробелькотів він. – Я от-от знепритомнію. Не знаю, що на мене найшло…

– Зате я знаю, пане Фродо. Тримайся! Це – брама. Там є якісь страхітливі чари. Та я вже раз пройшов через неї й збираюся вийти звідси. Ледве чи вона стала більш небезпечною, ніж раніше. Ну ж бо, вперед!

Сем знову вийняв ельфійський келих Ґаладріель. І, ніби для того, щоби вшанувати його незламність і розкішно винагородити вірну брунатну гобітську руку, що здійснила такий подвиг, піала враз спалахнула – й цілий двір освітило сліпуче сяйво, схоже на блискавицю, яке, проте, горіло рівно і не згасало.

— Ґільтоніель, А Ельберет! – скрикнув Сем.

Невідь-чому його думка враз перелетіла назад, до ельфів у Ширі, й до тієї пісні, яка змусила Чорних Вершників ховатися серед дерев.

– Айя еленіон анкаліма! – й собі крикнув Фродо позаду нього.

Воля Сторожів миттю зламалася – порвалася, ніби напнута струна, – і Фродо та Сем вільно ступили вперед. Потому побігли. Через браму, повз велетенські статуї, які сиділи з мерехтливими очима… Пролунав тріск. Наріжний камінь арки впав одразу за ними, стіна покришилась і розсипалася на порох. Гобіти ледве встигли врятуватися. Бамкнув дзвін, тонко й жахливо завили Сторожі. У темряві високо вгорі хтось їм відповів. І з чорного неба, роздираючи хмари, зі страхітливим вереском шугнула, наче блискавка, крилата подоба.

* * *

РОЗДІЛ 2

ЗЕМЛЯ ТІНІ

Семові не забракло клепки заховати піалу за пазуху.

– Тікай, пане Фродо! – закричав він. – Ні, не в той бік! Там стіна закінчується стрімким урвищем. За мною!

І вони помчали дорогою вниз од брами. Через п’ятдесят кроків, різко звернувши за зубчастий бастіон кручі, дорога заховала їх від Вежі. Їм поталанило врятуватися, принаймні цього разу. Притулившись спинами до скелі, гобіти перевели подих, але за мить схопилися за груди: всівшись на стіні біля зруйнованої брами, назґул раз у раз страхітливо кричав. Усі довколишні кручі аж гули від луни.

Нажахані друзі подалися далі, ледве перебираючи ногами. Незабаром дорога стрімко звернула на схід, і коротку, проте страхітливу мить мандрівники мусили пройти так, що їх можна було помітити з Вежі. Перебігаючи через відкриту