Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
А Сем далі чвалав уперед. Він передчував, що обрав правильний шлях, і це додавало йому надії. Тож заховавши Перстень, гобіт тугіше затягнув пояс.
– Ну й ну! – промовив Сем. – Якщо всі орки так жахатимуться мене та Жала, то все складеться набагато ліпше, ніж я сподівався. Але, здається, Шаґрат, Ґорбаґ і їхні посіпаки виконали мою роботу за мене. Гадаю, в цьому місці, крім отого полохливого щуреняти, не залишилося нікого живого!
Сказавши це, гобіт зупинився мов міхом ударений, ніби раптом налетів головою на кам’яну стіну. Сенс його власних слів пронизав його, неначе стріла: не залишилося нікого живого! Чий же то був той моторошний передсмертний вереск?
– Фродо, Фродо! Пане! – слізно зойкнув Сем. – Що ж я робитиму, якщо тебе вбили? Ну… нарешті я піднімусь аж ген нагору і побачу те, що мушу.
* * *
Він ішов і йшов. Було темно, лише де-не-де – на повороті чи біля пройм, які вели до верхніх рівнів Вежі, – мерехтіли поодинокі смолоскипи. Сем спробував полічити сходинки, та після двохсотої збився з рахунку. Рухи його були скрадливі: гобітові причулися голоси, які перемовлялися між собою десь угорі. Здається, той уцілілий щур був тут не сам!
І коли Сем збагнув, що вже не витисне зі себе жодного подиху і не знайде сили ще бодай разочок зігнути коліна, сходи закінчилися. Він завмер. Голоси лунали гучно і близько. Тоді Сем роззирнувся довкола. Він вибрався просто на пласку покрівлю третього, і найвищого, ярусу Вежі – відкритого простору завширшки понад вісім сажнів із невисоким парапетом. Сходи зникали посередині покрівлі в невеликій будівлі під банею, що мала низькі двері, які виходили на схід і на захід. На сході Сем побачив мордорську рівнину, розлогу й темну, а також гору, що палахкотіла вдалині. Її глибинні джерела знову нуртували, й вогняні ріки спалахували так сильно, що навіть тут, на відстані багатьох верст од гори, їхнє світло забарвлювало верхівку Вежі червоним полиском. На заході краєвид заступала основа чималої башти, що стояла у глибині верхнього двору і здіймала свій ріг високо понад гребенями довколишніх пагорбів. У вузькій щілині одного з її вікон блимало світло. Від Сема до дверей у тій башті було менш як п’ять сажнів. Двері були відчинені, але темні, проте саме в мороці поза ними лунали голоси.
Спершу гобіт не прислухався. Він вийшов на крок зі східних дверей, роззирнувся й одразу зрозумів, що тут бійка була найзапекліша. Цілий двір було завалено трупами орків і відтятими та розкиданими геть усюди головами й кінцівками. Звідусіль тхнуло смертю. Гарчання, а тоді удар і зойк змусили гобіта миттю шаснути до сховку. Орківський голос зірвався на гнівний крик, і Сем упізнав його: хрипкий, брутальний, холодний. То говорив Шаґрат, Капітан Вежі.
– Кажеш, ти вже нікуди не підеш? Грець із тобою, Снаґо, дрібний хробаче! Ти дуже помиляєшся, якщо думаєш, що я немічний і дозволю тобі безкарно нехтувати мої накази. Іди сюди, і я вичавлю тобі очі, як оце щойно Радбуґові. А коли надійдуть інші хлопці, то я тебе покараю: пошлю до Павучихи.
– Ніхто не прийде… Тобто ти помреш раніше, – впевнено відповів Снаґа. – Я двічі казав тобі, що Ґорбаґові свині першими дісталися до брами і не пропустили нікого з наших. Лаґдуф і Музґаш прослизнули повз них, але і їх пристрелили. Це – правда, я сам бачив із вікна. Вони були останні.
– Тоді ти мусиш іти. А я мушу бути тут. Але я поранений. Чорні Негідники впіймають мерзенного бунтаря Ґорбаґа! – І Шаґрат вивергнув зі себе потік лайок та прокльонів. – Я віддав йому кращу здобич, аніж узяв собі, а він, сволота, підрізав мене, перш ніж я встиг його задушити. Ти мусиш іти, бо я з’їм тебе. Треба передати новини до Луґбурца, інакше нас обох віддадуть Чорним Негідникам. Так, і тебе – теж. Ти не врятуєшся, зачаївшись тут.
– Ні, на ті сходи я не піду, – гаркнув Снаґа, – хоч ти і капітан. Гей! Тримай руки якнайдалі від ножа, бо я проштрикну твої кишки стрілою. Тобі недовго бути капітаном, якщо Вони дізнаються про все, що тут відбулося. Я бився за Вежу проти тих смердючих морґульських щурів, а ви, два премудрі капітани, товкли один одного за награбоване добро.
– Стули пельку, – прохрипів Шаґрат. – Я виконував накази. То Ґорбаґ розпочав усе – хотів украсти ту гарну сорочку.
– Ну, ти показав йому, де раки зимують, бо ти такий високий і дужий. Але в нього все одно більше мізків, аніж у тебе. Він не раз казав тобі, що найнебезпечніші з тих шпигунів досі на волі, а ти не хотів слухати. І зараз не хочеш. Ґорбаґ був правий, повір. Тут поблизу вештається могутній воїн, один із тих ельфів із кривавими руками чи один із тих гидких тарків[1]. Кажу тобі: він іде сюди. Він почув дзвін. Він пройшов повз Сторожів, а це – робота тарків. Він уже на сходах. І поки він звідти не забереться, я на сходи не піду. Навіть якби ти був назґулом – не піду, і край.
– Он як ти заговорив? – заволав Шаґрат. – Робитимеш те, не робитимеш того?.. А якщо він таки прийде сюди, ти дременеш і покинеш мене напризволяще? Ні, не покинеш! Спершу я вирию в твоєму пузі червоні хробачі нори…
І ось із дверей башти вискочив менший орк. Потім з’явився Шаґрат – великий орк із довгими руками, які торкалися підлоги, коли він біг, припадаючи до землі. Одна його рука безвільно звисала і кровоточила, а друга обіймала чималий чорний пакунок. У червоному світлі Сем, який причаївся за дверима біля сходів, мигцем побачив зле Шаґратове обличчя, коли орк проминав його: посмуговане ранами від кігтистих лап, захляпане кров’ю, з великих його іклів крапала слина, а рот вищирився, наче звіряча морда.
Наскільки міг бачити Сем, Шаґрат ганявся за Снаґою по покрівлі, доки, присідаючи та вивертаючись, менший орк знову з криком шаснув до башти і зник. Тоді Шаґрат зупинився. З-за східних дверей гобіт бачив, як здоровецький орк
