Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Араґорнові залишилося зовсім мало часу, щоби підготуватися до битви. Він стояв на одному з пагорбів поряд із Ґандальфом, а біля них майорів чудовий і приречений стяг із Деревом і з Зірками. Зовсім поряд, на сусідньому пагорбі, стояли знамена Рогану та Дол-Амрота – Білий Кінь і Срібний Лебідь. Довкола кожного пагорба воїни утворили кільце, навсібіч наїжачене списами та мечами. Проте з боку Мордору, звідки мав нагрянути перший лютий наступ, ліворуч стояли Ельрондові сини, оточені дунедайнами, а праворуч – Принц Імрагіл із високими та вродливими людьми з Дол-Амрота і з вибраними мужами Вартової Вежі.

Подув вітер, заграли сурми, засвистіли стріли, а Сонце, яке поволі піднімалось у південному напрямку, заволокли мордорські випари, й воно мерехтіло крізь загрозливу імлу, віддалене і тьмяно-червоне, ніби наприкінці дня, чи, можливо, й наприкінці самого світу світла. Раптом із мороку, який гуснув на очах, вилетіли назґули, викрикуючи холодними голосами смертоносні слова; і тоді надія зникла остаточно.

* * *

Піпін схилився, прибитий жахом, коли почув, що Ґандальф відмовився від Сауронових умов і прирік Фродо на тортури у Вежі, проте гобіт опанував себе і згодом уже стояв поряд із Береґондом у передовій шерензі Ґондору серед Імрагілових людей. Йому здавалося, що найкраще тепер для нього – якнайхутчіше загинути, обірвати гірку історію свого життя, бо ж усе й так незабаром буде зруйновано.

– От якби Мері був тут, – почув він власний голос, і в його голові миттю промайнули розмаїті думки. – Ну й ну, зараз я, здається, починаю розуміти горопаху Денетора. Ми могли б померти разом, Мері та я, адже нам однаково судилося померти, то чом би й не разом? Але його тут немає, і я сподіваюся, що він бодай знайде легку смерть. Я ж нині мушу боротися з усіх сил.

Тож гобіт вихопив свого меча і подивився на нього – на перевиті червінні та золоті оздоби: плавні нуменорські літери вогненно спалахнули на лезі. «Його виготовили саме для такої години, – подумав Піпін. – Якби мені поталанило проштрикнути ним того гидкого Посланця, тоді я б майже зрівнявся у звитязі зі старим Мері. Ну, та перед загибеллю я все одно протну своїм мечем котрусь із цих огидних потвор. Та як би я хотів знову побачити спокійне сонячне світло та зелену траву!»

Щойно він устиг так подумати, як на них накотилася перша хвиля ворожого наступу. Орки, стримувані трясовинами, що розкинулися перед пагорбами, спинились і випустили хмари стріл у захисні ряди. Поміж підрозділів нападників рухався чисельний загін гірських тролів із Ґорґороту, і вони ревіли, як ті звірі. Тролі були вищі та кремезніші за людей і мали на собі тільки щільно прилеглі до тіл кольчуги з рогових лусок – а може, то була їхня страхітлива шкіра: у зморшкуватих руках вони тримали велетенські круглі чорні щити і важкі молоти. Й тролі, не задумуючись, стрибали у багно та, ревучи, перебрідали стави. Неначе буря, налетіли вони на стрій ґондорців, ударяючи їх по шоломах і по головах, по руках і по щитах – так ковалі б’ють по гарячому гнучкому залізу. Береґонда, який стояв біля Піпіна, оглушило ударом, і він, знепритомнівши, повалився додолу, а здоровенний ватажок тролів, котрий його збив, уже нахилився було над чоловіком, простягаючи до нього свою загребущу лапу, – ці підлі потвори залюбки роздирали зубами горла поранених жертв.

Але в цю мить Піпін штрикнув мечем угору, й оздоблене письменами лезо Вестернесу пробило шкуру і глибоко ввійшло в нутрощі троля, і чорна його кров потоком хлинула назовні. Троль повалився вперед, важко гепнувшись долі, мовби камінна брила, поховавши під собою тих, хто був унизу. Чорнота, сморід і нестерпний біль охопили гобіта, і його дух провалився в непроникну пітьму.

«Усе закінчилося так, як я і гадав», – промайнула в його голові тріпотлива думка й ніби тихо засміялась усередині, відлітаючи: вона здалася йому майже веселою, бо всі сумніви, турботи і страхи нарешті відступили. Та раптом – щойно та думка зібралася пурхнути в небуття – залунали голоси, які в забутому горішньому світі кричали:

– Орли летять! Орли летять!

Й гобітова думка ще мить затрималася у просторі. «Більбо! – сказала вона. – Та ж ні! Це було в його історії, давно-предавно. А ця історія – моя, і вона вже закінчилася. Прощавайте!» І полетіла дуже далеко, а Піпінові очі не бачили вже нічого.

* * *

КНИГА ШОСТА

РОЗДІЛ 1

ВЕЖА КІРІТ-УНҐОЛУ

Сем насилу піднявся з землі. І якусь мить не міг зрозуміти, де він, а потім згадав усі свої нещастя й відчай: він стояв у непроглядній темряві перед нижньою брамою орківської фортеці, а її мідні двері було зачинено. «Напевно, я знепритомнів, ударившись об них, але скільки пролежав отак, навіть гадки не маю…» – подумав Сем. І якщо він раніше аж палав од відчаю і люті, то тепер – ловив дрижаки від холоду. Він підповз до дверей і притулив до них вухо.

Десь далеко в тунелі ледве чутно сперечались орки, та невдовзі вони припинили свою балачку чи відійшли вглиб, і все затихло. Семові боліла голова, перед очима літали блискучі цятки, проте він намагався опанувати себе та зібратися з думками. Хоч круть хоч верть, а пробратися до орківського лігвища через цю браму йому, вочевидь, не вдасться: хтозна, скільки днів доведеться чекати, доки її відчинять, а чекати йому ніколи. Час для нього безцінний. Сем уже не сумнівався щодо свого обов’язку: врятувати Фродо, або ж накласти головою, намагаючись здійснити це.

– Власне, я майже не сумніваюся, що накладу головою, але так буде навіть легше, – похмуро сказав собі гобіт, а потім заховав Жало до піхов й відвернувся від мідних дверей.

Не наважуючись скористатись ельфійським світлом, Сем поволі намацував шлях у темному тунелі й намагався скласти в єдину картину все, що сталося, відколи вони з Фродо пішли з Роздоріжжя. «Цікаво, котра зараз година, – подумав він. – Певно, десь між днем, що відходить, і днем, що надходить». Але він утратив лік дням. Гобіт був у краях темряви, де дні світу поволі забувалися, бо і про тих, хто потрапляв сюди, також забували.

– Чи хтось ще пам’ятає про нас? – знову сказав до себе Сем. – І як там усі наші друзі?

І він мляво помахав рукою в повітрі перед собою: проте гобіт ішов на південь, повертаючись до тунелю Павучихи, а не на захід. На заході ж, у зовнішньому світі, наближався