Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

«Ну, вперед, ти, жалюгідний лінюху! – прикрикнув подумки на себе Сем. – Ну ж бо, ну!» І він оголив Жало й побіг до відчиненої брами. Та коли вже от-от мав проминути її могутню арку, його спіткало потрясіння: гобіт мовби заплутався в тенетах на кшталт тих, які плела Павучиха: тільки невидимих. Він не бачив попереду жодної перешкоди, проте щось дуже сильне, чого не могла здолати його воля, перепинило його. Сем роззирнувся й аж тоді у тіні брами помітив Двох Сторожів.

Вони нагадували велетенські скульптури, які сиділи на тронах. Кожна мала по три зрослі докупи тіла та по три голови, звернені назовні, всередину і до протилежного боку брами. Голови були з мордами стерв’ятників, а на здоровенних колінах лежали руки, схожі радше на лапи. Здавалося, наче їх вирізьбили з гігантських камінних брил: вони були нерухомі, проте пильні: в них оселився дух якоїсь лиховісної недремності. Вони впізнавали ворога. Видимий чи невидимий, ніхто не міг пройти повз них непоміченим. І вони не дозволяли йому ні ввійти, ні втекти.

Зібравши усю свою волю в кулак, Сем знову кинувся вперед і різко спинився, поточившись, ніби від могутнього удару в груди й голову. Він не знав, що має чинити, тож, дуже ризикуючи, прислухався до несподіваного поклику, що пролунав у його голові: поволі вийняв піалу Ґаладріель і підняв її над собою. Біле світло швидко розгорілось, і тіні кинулись урозтіч із-під темної арки. Потворні Сторожі сиділи, холодні та незворушні, світло повністю викрило їхні страхітливі подоби. На мить Сем зауважив блиск у чорному камінні їхніх очей і вжахнувся від їхньої злоби; та невдовзі відчув, як воля Сторожів похитнулась і потроху обертається на страх.

І гобіт проскочив повз них, заховав піалу на грудях і відразу непомильно відчув, як за ним, ніби сталеві ґрати, зімкнулася недремність, яка знову повернулася до Сторожів. Ті люті голови пронизливо й тонко закричали, і їхній крик відбився луною від височезних мурів попереду, а далеко вгорі, ніби подавши сигнал у відповідь, хрипко бамкнув дзвін – лишень один раз.

* * *

– Це геть недобре, – промовив Сем. – Отепер я точно подзвонив у вхідні двері! Ну-бо, виходьте хоч хто-небудь! – гукнув він. – Перекажіть капітанові Шаґрату, що його кличе могутній ельфійський воїн, до того ж із ельфійським мечем!

Відповіді не було. Сем зробив крок уперед. Жало в його руці спалахнуло синім. У дворі стелився густий присмерк, але гобіт бачив, що бруківку всіяно тілами. Просто біля його ніг лежали два орки-лучники, а з їхніх спин стриміли ножі. Віддалік валялося ще багато трупів, які вчепились одні за одних, бо загинули в пориві різання, коління й кусання. Каміння було аж ковзке від темної крові.

Сем помітив дві накидки: одну зі символом Червоного Ока, а другу – з Місяцем, спотвореним жаским обличчям смерті, – проте не спинився, щоби придивитися до них. На протилежному краї двору, при основі Вежі, були великі, ледь прочинені двері. Звідти струменіло червоне світло, а на порозі лежав дебелий мертвий орк. Сем перескочив через його труп, але потрапивши всередину завмер, розгубившись.

Від дверей углиб, до гірського схилу, вів широкий лункий коридор. Його тьмяно освітлювало миготливе полум’я смолоскипів, устромлених у скоби на стінах, але дальній край коридору губився в мороці. З одного та з другого боків було видно безліч дверей і отворів, однак усюди було порожньо, якщо не зважати на ще два-три трупи, розпластані на підлозі. Підслухавши балачку капітанів, гобіт дізнався, що Фродо, живого чи мертвого, найімовірніше, тримають у покої високо у башті – хтозна, як далеко звідси: він може змарнувати цілий день, шукаючи ходу туди.

– Той хід, напевно, десь у глибині, – пробурмотів Сем. – Уся Вежа ніби прогинається вглиб. І хай там як, а мені таки найліпше йти за цими вогнями.

Тож гобіт подався коридором униз, але вже тихцем, наче неохоче роблячи кожен наступний крок. На нього знову напосідав жах. Ніде не чути було ні звуку, тільки рипіння його кроків, що перетворювалося на лункий виляск – мовби чиїсь велетенські долоні ляскали по камінню. Мерці, порожнеча, вологі чорні стіни, які у світлі смолоскипів здавалися просяклими кров’ю; страх швидкої смерті, що витав у проймах дверей і в пітьмі… А понад усе – відчуте цілим нутром зловісне вичікування біля брами. Сем, хоч як силкувався, ледве давав собі з усім тим раду. Хай би уже розпочався бій – але щоби ворогів було не надто багато відразу, – ніж зносити цю страхітливу, дедалі більш гнітючу невизначеність. Сем примусив себе думати про Фродо, який лежить зв’язаний, зболений чи й мертвий десь у цьому моторошному місці. І пішов далі.

Світло смолоскипів сюди не досягало, бо Сем дійшов майже до самих великих склепінчастих дверей наприкінці коридору – до внутрішнього боку нижньої брами, як він правильно здогадався, – аж раптом високо вгорі пролунав жахливий придушений зойк. Гобіт ураз спинився. Тоді почув кроки. Хтось дуже швидко біг лункими сходами над його головою.

Й воля Сема виявилася надто повільна та слабка, щоби стримати його руку. Рука ж потягнула за ланцюжок і стиснула Перстень. Але Сем не встиг його надягнути, бо, щойно притиснув свій тягар до грудей, у коридор із тупотом спустився орк. Вискочивши з темного отвору праворуч, він помчав у бік гобіта й, підбігши на менш як шість кроків до нього, підвів голову і помітив його, – Сем чув, як ворог натужно дихає, і бачив вогники в його налитих кров’ю очах. Але орк перелякано завмер, адже бачив перед собою не малого настрашеного гобіта, котрий ледве міг рівно втримувати меч, а велетенську мовчазну примару, оповиту сірою тінню, і та примара бовваніла на тлі хисткого світла позаду неї: в одній руці вона тримала меч, блиск якого завдавав оркові лютого болю, а другу притискала до грудей і затуляла знак влади та приречення, якому немає назви.

На мить орк припав до землі, а потім, голосно верескнувши від ляку, розвернувся і чкурнув туди, звідки прибіг. Ще ніколи жоден пес так завзято не кидався навздогін своєму ворогові, який показував йому хвоста, як Сем після цієї несподіваної втечі: гобіт із криком розпочав гонитву.

– Так! Ельфійський воїн звільнився! – волав він. – Я йду. І ти маєш показати мені шлях нагору, інакше я здеру з тебе шкуру!