Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

із провою-лебедем, що плине морем; а за найвищим престолом, що стояв посередині, майорів на вітрі чудовий штандарт, на якому цвіло біле дерево на чорному полі під блискучою короною та сімома мерехтливими зірками. На тому престолі сидів чоловік в обладунку, могутній меч лежав упоперек його колін, але шолома він не мав. А коли гобіти підійшли до нього, він підвівся. І вони впізнали його, хоча він і змінився: величний, із радісним обличчям, маєстатний володар людей, темноволосий, зі сірими очима.

Фродо кинувся йому назустріч, а Сем побіг слідом.

– Гай-гай, це перевершує все, чого я сподівався! – сказав він. – Бурлако, це ти? Чи я досі сплю?

– Так, Семе, це Бурлака, – відповів Араґорн. – Довгою була дорога сюди з Брі, де тобі не сподобався мій вигляд, чи не так? Довгою для нас усіх, але ваша була найжахливіша.

Потому, на Семів подив і неймовірне збентеження, Араґорн схилив перед ними коліно, а тоді, взявши їх за руки: Фродо правицею, а Сема лівицею, – повів до престолу, висадив на нього і повернувся до воїнів та капітанів, котрі стояли на луці, й озвався так, аби голос його дзвенів понад усім воїнством:

– Прославляйте їх бучною хвалою!

І коли радісний гамір прокотився лавами і знову стих, на превелике та повне Семове задоволення і на його невимовну насолоду, вперед виступив ґондорський менестрель, і став навколішки, і попрохав дозволу заспівати. І – о диво! – мовив:

– Слухайте, володарі та лицарі, воїни хоробрості непереможної, королі та вельможі, слухай, славний народе Ґондору, слухайте, Вершники Рогану, і ви, Ельрондові сини, і дунедайни з Півночі, й Ельф та Ґном, і відважні серця Ширу, й усі мешканці Заходу, – слухайте мою пісню. А співатиму я вам про Фродо Дев’ятипалого та про Перстень Судьби!

І коли Сем почув це, то засміявся вголос, пронизаний радістю, й устав, і гукнув:

– О, слава велика і розкіш! Здійснились усі мої бажання!

І заплакав.

І все воїнство сміялось і плакало, а понад тими веселощами та плачами злетів чистий голос менестреля, забринів срібно й золото, й усі присутні затихли. А менестрель співав їм то ельфійською мовою, то мовою Заходу, доки їхні серця, пройняті до живого красними словами, переповнились, і радість їхня вихлюпнулася через край і стала, мовби гострий меч, і вони подумки полинули до тих сфер, де біль і насолода невіддільні одне від одного, а сльози є істинним вином благодаті.

* * *

Врешті, коли Сонце проминуло зеніт і тіні від дерев подовжилися, менестрель замовк.

– Прославляйте їх бучною хвалою! – сказав і став навколішки.

І тоді підвівся Араґорн, і всі воїни встали та подалися до заздалегідь приготованих шатер: їсти, пити й веселитися, доки ще було дня.

Фродо і Сема повели осібно до намету, де вони скинули свій старий одяг, який служники згорнули і шанобливо відклали осторонь, а гобітам дали чисте вбрання. Потому прийшов Ґандальф, і в його руках, на превеликий подив Фродо, були меч, і ельфійський плащ, і сорочка з мітрилу, які у гобіта відібрали в Мордорі. Семові ж чарівник приніс позолочену кольчугу та його ельфійський плащ, із якого зникли весь бруд і сліди минулих страждань, а ще поклав перед гобітами два мечі.

– Я не бажаю мати жодного меча, – сказав Фродо.

– Тобі доведеться мати його при собі. Принаймні сьогодні, – наполіг Ґандальф.

Тож Фродо взяв невеликого меча, який належав Семові та якого поклали поряд із ним у Кіріт-Унґолі.

– Жало я віддаю тобі, Семе, – сказав він другові.

– Ні, господарю! Пан Більбо подарував його тобі разом із цією срібною сорочкою, тож він не захоче, щоби їх носив хтось, окрім тебе.

Фродо погодився, і Ґандальф, вдаючи їхнього зброєносця, став навколішки, оперезав гобітів і подав їм мечі, а підвівшись, поклав їм на голови срібні діадеми. Одягнувшись, гобіти пішли на пишний бенкет, де сиділи за королівським столом разом із Ґандальфом, Королем Еомером Роганським, Принцом Імрагілом і головними капітанами, а також із Ґімлі та Леґоласом.

А коли після Хвилини Мовчання подали вино, до намету ввійшли двоє зброєносців, аби прислуговувати королям, – принаймні вони виглядали як зброєносці: один був одягнений у срібно-чорний стрій Варти Мінас-Тіріта, а другий – у біло-зелені шати. Сема здивувало, що такі юні хлопці роблять в армії могутніх воїнів. А тоді враз, щойно ті наблизились і він зміг їх роздивитися, вигукнув:

– Отакої! Поглянь, пане Фродо! Поглянь сюди! Гай-гай, та це ж Піпін. Тобто пан Переґрін Тук! І пан Мері! Як вони виросли! Хай мені грець! Бачу, розповідати історії доведеться не лише нам.

– Авжеж, звісно, – відказав Піпін, повертаючись до нього. – І ми почнемо їх розповідати, тільки-но завершиться бенкет. Наразі можеш допитати Ґандальфа. Він уже не такий потайний, як був раніше, і сміється більше, ніж говорить. А ми з Мері поки що маємо роботу. Ми-бо лицарі Міста і Марки, як, сподіваюся, ти помітив.

* * *

Зрештою, радісний день таки добіг кінця, і, коли Сонце зайшло, а круглий Місяць поволі викотився понад імлою Андуїну й уже мерехтів крізь тріпотливе листя, Фродо та Сем сиділи під шепотливими деревами, вдихали аромат прекрасного Ітілієну і розмовляли до глибокої ночі з Мері, Піпіном і Ґандальфом, а згодом до них долучились і Леґолас та Ґімлі. Тоді Фродо й Сем багато дізналися про те, що спіткало Загін після розпаду братства того страхітливого дня в Парт-Ґалені біля Водоспаду Раурос, але вони все одно хотіли ще і ще запитувати і розповідати.

Орки та дерева, наділені даром мови, нескінченні версти трави, вершники, котрі летять чвалом, осяйні печери, білі вежі та золоті хороми, битви й високі кораблі на плаву – все це пролітало в уяві Сема, аж він геть заплутався. Та хоч би які дива йому ввижалися, його знай непокоїла думка про зріст Мері та Піпіна, тож він примусив їх стати спина до спини з Фродо й зі собою. А тоді, почухавши голову, сказав:

– Щось я не збагну – такий зріст у вашому віці! Ось вам, прошу: ви десь на півп’яді вищі, ніж повинні були бути, або ж я тоді ґном.

– Оце вже ні, – відказав Ґімлі. – Та що я казав? Смертні не можуть просто взяти й випити ентського напою, а потому гадати, що це мине їм так само легко, як гальба пива…

– Ентського напою? – перепитав Сем. – От ви знову згадуєте про ентів, а хто вони такі, я все ще не докумекав. Гай-гай, либонь, мине кілька тижнів, перш ніж ми складемо всі історії докупи!

– Ага, тижнів, – додав