Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

– Однак я не сумніваюся, повелителю, – сказав наглядач, – що від півмірка, котрий теж є тут серед нас, ви довідаєтеся більше, бо він приїхав у почті короля й, подейкують, був із панною до останнього.

Тож Мері вирядили до Фарамира, і вони бесідували, доки згаснув день, і Фарамир багато дізнався – навіть більше, ніж Мері міг передати словами, – і йому здалося, що тепер він бодай трохи розуміє горе та неспокій Еовин Роганської. А погожого вечора Фарамир і Мері гуляли в саду, проте вона не з’явилася.

Зате вранці, вийшовши з Осель, Фарамир побачив її на мурах: Еовин була у білому й аж світилася на сонці. Він гукнув її, й вона спустилась, і вони гуляли по траві та сиділи разом під зеленим деревом, то мовчки, то розмовляючи. І з дня на день чинили так само. І наглядач, визираючи з вікна, подумки радів, бо був цілителем, але тепер турбот у нього поменшало: хоча серця людей тримали в лещатах жах і лихі передчуття грядущих днів, ці двоє, котрих він опікав, безперечно, видужували і з кожним днем набиралися сил.

І от настав п’ятий день, відколи Володарка Еовин уперше вийшла до Фарамира, і вони знову стояли разом на мурах Міста, дивлячись удалину. Вже давно не надходило жодних новин, і на серцях у ґондорців було важко. Погода теж спохмурніла. Стало холодно. Уночі здійнявся вітер, який тепер пронизливо віяв із Півночі й дедалі дужчав, а довколишні землі здавалися сірими та жахливими.

Еовин і Фарамир мали теплий одяг і цупкі мантії, а Володарка Еовин поверх накинула ще й широкий синій плащ кольору глибокої літньої ночі, оздоблений срібними зорями при подолі та шийному прорізі. Фарамир послав по той плащ, і сам загорнув її в нього, й упіймав себе на думці, що Еовин виглядає справді чарівно та велично, стоячи тут поряд із ним. Плащ той пошили для його матері, Фіндуїлас із Амроту, яка передчасно померла, залишившись для нього тільки спогадом про далекі щасливі дні і про перше горе; і її плащ, здавалося, дуже пасував вродливій і смутній Еовин.

Але вона тремтіла під тим зоряним плащем і дивилася на північ, понад сірими ближніми землями, просто в осердя морозного вітру, де небо в далечі було холодне та ясне.

– Що ви там виглядаєте, Еовин? – запитав Фарамир.

– Хіба не там Чорна Брама? – відказала вона. – Хіба він не мав уже дістатися туди? Минуло сім днів, відколи він поїхав.

– Сім днів, – повторив Фарамир. – Не подумайте про мене погано, коли я скажу вам, що ці сім днів подарували мені радість і біль, яких я вже не сподівався пізнати. Радість – бачити вас, а біль… Біль від того, що страх і сумнів у цей лихий час стали для мене особливо темними. Еовин, тепер я не хочу, щоби цей світ загинув, не хочу так швидко втратити те, що знайшов.

– Утратити те, що знайшли, пане? – перепитала вона, пильно дивлячись на нього, та в очах її була доброта. – Не відаю, що ви знайшли за ці дні таке, що можете втратити. Проте, друже мій, найкраще нам не говорити про це! Найкраще нам узагалі не розмовляти! Я стою на жахливому краю, перед моїми ногами розверзлася чорна-пречорна прірва, та чи є позаду мене бодай промінчик світла, я не знаю. Бо ще не можу обернутися. Чекаю якогось удару долі.

– Так, ми всі чекаємо на цей удар долі, – погодився Фарамир.

І вони вже не розмовляли, і їм, ще коли вони стояли на мурі, здалося, що вітер ущух, і Сонце затуманилося, й усі звуки в Місті й на довколишніх землях стихли: не було чути ні вітру, ні голосів, ані пташиного щебету, ні шелесту листя, ні їхнього подиху, навіть їхні серця наче сповільнили свій ритм. Час зупинився.

Доки Фарамир і Еовин отак стояли, їхні руки зустрілись і стиснули одна одну, хоча вони й не усвідомлювали, що роблять. Лише чекали невідь-чого. Їм раптом здалося, що понад хребтами далеких гір із темряви здійнялася ще одна гора й зависочіла, мовби хвиля, що збирається потопити світ, а вгорі над нею замиготіли громовиці; згодом задвигтіла земля, і вони відчули, що мури Міста теж дрижать. З довколишніх земель долинув звук, схожий на розкотистий хрип, і тоді серця чоловіка та жінки знову раптом затріпотіли.

– Це нагадало мені про Нуменор, – озвався Фарамир, і сам був вражений своїм голосом.

– Про Нуменор? – здивувалася Еовин.

– Так, – відказав Фарамир, – про землю Вестернесу, що затонув, і про велетенську темну хвилю, що піднялася понад зелені рівнини та понад пагорби і, налетівши, принесла темряву, від якої годі втекти. Це часто мені сниться.

– То ви вважаєте, що гряде Темрява? – запитала Еовин. – Неуникна Темрява?

І раптом пригорнулася до нього.

– Ні, – відказав Фарамир, поглянувши в її обличчя. – То був лишень образ у моїй уяві. Я не знаю, що відбувається. Розважливість тверезого розуму підказує, що сталося велике лихо і ми стоїмо на рубежі днів. Однак серце моє каже, що це не так, і ціле тіло моє почувається легко, до мене повернулися надія та радість, яких не відкине жодна розважливість. Еовин, Еовин, Біла Панно Рогану, в цю годину я не вірю у тривкість Темряви!

І він схилився, і поцілував її в чоло.

Так вони і стояли на мурах Міста Ґондора, і знову зірвався могутній вітер, і їхнє волосся – вороново-чорне та золоте – розмаялось у його подиху та змішалось. І Тінь щезла, і виглянуло Сонце, і заясніло світло, і води Андуїну заблищали, мов те срібло, і в усіх оселях Міста заспівали люди, бо радість забриніла в їхніх серцях, б’ючи з незнаного джерела.

І перш ніж Сонце відкотилося далеко від зеніту, зі Сходу прилетів могутній орел, принісши вісті, на які мало було надії, – вісті від Капітанів Заходу. Він вигукував:

Співайте пісню, люди Вежі Арнору,

бо Земля Сауронова запалась навіки

і нема вже Темної Вежі.

Радо співайте, Вежі Дозорців бійці,

вартували ж не марно ви,

Чорну Браму вже розбито,

й увійшов ваш Король

звитяжно у неї.

Втішно співайте, ви, Заходу сини,

ваш Король повернеться

і житиме з вами

відтепер і повік.

І те Древо зів’яле знов зацвіте,

і посадить він його високо,

а на Місто зійде мир.