Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Наглядач лише глянув на неї у відповідь. Вона стояла, висока – очі виблискували на блідому обличчі, правиця стиснулась у кулак, – і дивилась у вікно, що виходило на Схід. А він зітхнув і похитав головою. Помовчавши, Еовин знову звернулася до нього.
– Невже вам не потрібно діяти? – запитала вона. – Хто керує цим Містом?
– Я достеменно не знаю, – відповів наглядач. – Це не належить до моїх повноважень. Вершників Рогану очолює маршал, а Володар Гурін, як мене повідомили, командує ґондорцями. Та законним Намісником у Місті є Володар Фарамир.
– Де його можна знайти?
– У цій оселі, панно. Його важко поранили, та нині він уже на шляху до одужання. Проте я не знаю…
– Чи не проведеш мене до нього? Тоді ти все знатимеш.
* * *
Володар Фарамир самотою гуляв у саду Осель Зцілення, сонячне світло зігрівало його, і він відчував, як у його судинах вирує життя, однак на серці йому було важко, й він дивився з-понад стін на схід. Наблизившись, наглядач звернувся до нього на ім’я, Фарамир обернувся і побачив Володарку Еовин Роганську, і жаль зворушив його, бо він помітив, що та поранена, а його ясний зір зауважив її страждання і тривогу.
– Повелителю, – сказав наглядач, – ось Володарка Еовин Роганська. Вона приїхала з королем і була важко поранена, тож нині перебуває під моєю опікою. Але вона невдоволена і прагне поговорити з Намісником Ґондору.
– Не зрозумій його хибно, пане, – втрутилася Еовин. – Мене гнітить не те, що про мене тут недобре дбають. Це – найкраща оселя для того, хто прагне видужати. Проте я не можу лежати без діла, не можу байдикувати, бути, мов у клітці. Я прагнула смерті у битві. Та не загинула, а битва тим часом триває.
За Фарамировим знаком, наглядач вклонився й пішов геть.
– Чого ж ви сподіваєтеся від мене, панно? – запитав Фарамир. – Я-бо теж бранець цілителів.
Він глянув на Еовин, і тому, що був чоловіком, котрого глибоко зворушував жаль, відчув, що її приваба та горе не залишать байдужим його серце. І вона подивилася на нього, і побачила стриману ніжність у його погляді, й збагнула – бо виросла серед воїнів, – що жоден із Вершників Марки не зрівняється у битві з тим, хто стояв перед нею.
– Чого ви хочете? – знову запитав Фарамир. – Якщо це в моїй владі, то я виконаю ваше бажання.
– Я хотіла б, аби ти міг наказувати цьому наглядачеві й наказав йому відпустити мене, – відповіла Еовин, але, хоча слова її були горді, серце в неї тенькнуло, і вона вперше засумнівалась у собі.
Вона подумала, що цей високий чоловік, водночас суворий і лагідний, може вважати її просто вередливою, як дитина, котрій бракує твердості духу, щоби завершити марудну роботу.
– Я і сам під опікою цього наглядача, – відповів Фарамир. – І ще не перейняв на себе влади в Місті. Проте, навіть якби був при владі, все одно не мав би суперечити його волі в тому, що стосується його ремесла, – хіба що за великої на те потреби.
– Але я не прагну зцілення, – сказала Еовин. – Я хочу поїхати на війну, як мій брат Еомер чи радше як Король Теоден, бо він загинув із честю і спокійно.
– Наздоганяти Капітанів, панно, вже надто пізно, навіть якби вам вистачило для цього сил, – зазначив Фарамир. – А смерть у битві може спіткати всіх нас, хотітимемо ми цього чи ні. Ви тим краще приготуєтеся зустріти її так, як самі хочете, що сумлінніше, доки є час, чинитимете так, як наказує наглядач. Ви і я – ми мусимо терпляче пережити ці години чекання.
Еовин не відповіла, та, поглянувши на неї, Фарамир відчув, що якась дещиця її душі вже відтанула: лютий мороз відступив перед першим несміливим знаменням весни. В очах у неї зблиснули сльози, а одна скотилася по щоці, наче мерехтлива крапля дощу. І горда голова роганки ледь похилилася. Відтак Еовин тихо, радше сама до себе, ніж до нього, промовила:
– Але ж цілителі хочуть, аби я лежала в ліжку ще цілих сім днів. А моє вікно не виходить на схід…
Тепер у неї був голос сумної юної панни.
Фарамир усміхнувся, хоча серце його переповнював жаль.
– Ваше вікно не виходить на схід? – повторив. – Це можна виправити. У таких речах я маю право наказувати наглядачеві. Якщо ви, панно, залишитесь у цій оселі під нашою опікою та відпочиватимете, то зможете вільно гуляти в оцьому саду на осонні, коли захочете, і дивитиметеся на схід, куди линуть усі наші надії. І я теж гулятиму тут і чекатиму, поглядаючи на схід. Якщо ви озиватиметеся до мене чи інколи прогулюватиметеся зі мною, то я буду менше непокоїтися, ніж на самоті.
Тоді Еовин підвела голову і знову глянула йому в очі, й на блідому її обличчі заграв рум’янець.
– Як же я розвію ваше занепокоєння, пане? – запитала вона. – Я не прагну розмовляти зі живими.
– Хочете почути мою відверту відповідь? – і собі запитав Фарамир.
– Хочу.
– Тоді знайте, Еовин Роганська, що ви прекрасні. У долинах між наших пагорбів буяють квіти красиві та гожі, а діви наші ще вродливіші за них, але досі я не бачив у Ґондорі ні квітки, ні панни такої чарівної, а водночас і такої скорботної, як ви. Можливо, за кілька днів цей світ поглине темрява, і, коли вона дійде сюди, я сподіваюся гідно її зустріти, проте на серці мені полегшає, якщо, доки світитиме Сонце, я зможу вами милуватися. Бо і ви, і я побували під крилами Тіні, й одна і та сама рука повернула нас сюди.
– На жаль, мене, пане, та рука не повернула! – відказала панна. – Тінь і досі гнітить мене. Тож не шукайте в мені розради! Я володарка щита, і рука моя – не лагідна. Та я вдячна вам щонайменше за те, що кімната моя вже не буде мені в’язницею. З ласки Намісника Ґондору я гулятиму в саду.
Еовин уклонилася йому шанобливо й пішла до оселі. А Фарамир іще довго походжав самотою в саду, і погляд його тепер частіше звертався до оселі, ніж до стін, які виходили на схід.
* * *
Повернувшись до
