Книга імен - Джил Грегорі

Однак, то не був кабінет. Девід розчахнув двері, і вони побачили, що стоять біля входу до станції метро. Бетонні сходи з круглими металевими поручнями круто вели вниз. Малесенькі круглі лампи мерехтіли, як очі привидів, обабіч сходів, перетворюючись десь на глибині на ледь помітні цяточки світла. Девід почув, як у нього за спиною глибоко вдихнула Йаель.

Як чудово, як до біса чудово, що він зумів побороти свій страх висоти, бо інакше ніколи не наважився б подолати ці сходи, та ще й у напівтемряві. Унизу нічого не було видно, — сходинки повертали кудись убік, навіть не було видно, де вони закінчуються. Якщо взагалі закінчуються.

Жах і відчай бились у грудях Девіда, коли він ступив на сходинки. Йаель не відставала. Він не сумнівався, що Ділон пройшов цим шляхом на кілька хвилин раніше. У вологому повітрі й досі було чути запах улюбленого парфуму його друга — «Араміс».

Йаель цокала підборами за ним. Вона не виявляла жодних ознак страху, — чого він не міг сказати про себе. Що крутішими ставали сходи, то сильніше била його пропасниця.

Цим сходам не було кінця.

— Повертатися назад буде цілою халепою, — прошепотіла Йаель йому в спину.

Девід міг лише мріяти, що їм не доведеться мчати нагору стрімголов, із цілою зграєю Темних янголів на п'ятах. Але він не висловив своєї думки вголос.

Світло тьмянішало, повітря ставало холоднішим.

Ноги Йаелі в легких босоніжках задубли від холоду. Вже дорослою вона провела багато років на підземних розкопках, утім, уперше в житті їй трапилося щось таке жаске й моторошне, як оці безкінечні сходи.

І коли вона вирішила, що вони довіку приречені плентатись униз, показався бетонний майданчик. Йаель із полегшенням зітхнула й поспішила до нього.

Однак, зупинившись, вони побачили тільки зачинені металеві двері праворуч і ще одні сходи, які вели далі вниз. Ці сходи вигиналися крутою спіраллю зі сталі й міді, — вони стрімко спускалися в отвір, просвердлений у кам'яній породі навколо площадки.

— Боже милостивий! — вирвалось у Йаелі.

Девід ніколи не бачив нічого подібного. Здавалося, ніби він спускається в підземний світ, і не здивувався б, якби на сам кінець опинився на берегах річки Стікс.

— Вибирай... двері чи сходи. — Йаель кинула на нього питальний погляд, розтираючи литки, що нили від болю.

Девід вибрав двері. Посмикав їх, але марно.

— Буде страшенна буча, якщо ми спробуємо їх виламати. Залишаються сходи.

— Цікаво, скільки років копали такий глибокий тунель? — Йаель дратував її хрипучий голос, та, принаймні, вона не втратила його зовсім. Вона притулилася до стіни, випросталася, щоб зняти судоми. Усі її синці пекли вогнем, а синець від мотузки на шиї боляче пульсував.

Чи усвідомлює Девід, що вони спустилися сюди без будь-якої зброї?

— Мабуть, запізно завважувати, що ми виступаємо неозброєними проти ворогів Божих?

— Але ж на нашому боці добро, хіба ні? — Девід жартував лише наполовину. Шкода, що він не купив собі складаний ніж, коли вони виїхали з аеропорту. Хоча це питання спірне.

Повітря все сильніше відгонило пліснявою, коли вони рушили далі вниз.

— Обережно, — застеріг Девід, і голова його зникла в отворі. — Ці сходи слизькі.

— Конденсація. — Йаель зосереджено ступала, вдивлялась у кожну сходинку та уникала заглядати в небезпечно карколомну глибину спіралі.

Раптом звідкись згори вони почули кроки та приглушені голоси. Хтось ішов слідом за ними.

«Оці, мабуть, знають, куди йдуть», — подумалося їй.

Девід і Йаель рухалися далі, обережно ставлячи ноги на слизькі металеві сходинки. Девід ніколи не бував так глибоко під землею. Чи судилося їм побачити ще колись світло сонця?

Він відігнав цю думку й зосередився натомість на ламед-вовниках: якщо хоч один із тридцяти шести ще дихає, лишається хоч трохи надії.

Знизу вже можна було розчути гул голосів і плескіт води.

— Здається, ми запізнилися на бенкет, — промурмотіла Йаель.

— Сподіваюся, ніхто не запідозрить, що ми самозванці.

Невдовзі вони вийшли з кам'яного циліндра, — сходи виринули у велику, тьмяно освітлену печеру.

Подолавши останні сходинки, Девід побачив біля протилежної стіни в просторій залі дві гігантські бронзові скульптури. Відлиті у формі двох переплетених вісімкою змій, вони громадилися перед подвійним дверним отвором — і все здавалося чи не мініатюрним у порівнянні зі скелястою стіною, що височіла за ними.

Але пильну увагу його тут, унизу, привернула колона з шерехатого каменю праворуч від нього, яка нічого не підпирала. Вона здіймалася вгору, немов вежа, а вінчала її опуклість — балкон, вирубаний просто в скелі.

Виглядало це, як примітивний спостережний пункт. «А ще схоже на балкон Папи Римського у Ватикані», — подумав Девід, мало не очікуючи побачити, як проводир гносеїв виходить привітати своїх прибічників.

Девід примружив очі від блиску скляних дверей у глибині балкона. Там є кімната. Туди ведуть двері з помосту. Йому здалося, що він помітив якийсь рух за дверима, — хтось знаходився там, нагорі.

Тут його увага переключилася на реєстраційну стійку в кількох кроках попереду. Тонка, як сигарета, жінка з лискучим чорним волоссям зиркала