Книга імен - Джил Грегорі

Байдуже, — нагадав собі. Ні він, ні решта не спускатимуться. І він, і решта вознесуться. У новий світ нагорі, вивільнені від пут і возз'єднані зі своїм духовним Джерелом.

Саме цього він прагнув, саме заради цього він працював, скільки пам'ятає себе. Цього прагли і його предки — але безуспішно.

Його мала б сповнювати радість через те, що таке диво відбувається за його життя. Він уявив свою дружину, яка ретельно пакувала нечисленні пожитки у призначеній для них кімнаті на верхньому ярусі. І не відчув нічого.

От якби з ним отут, унизу, була Елізабет...

Жодного разу він не взяв під сумнів свою віру. Пошук внутрішнього знання, вознесіння, — його так виховали, він прагнув цього з юних літ.

Але тепер, коли воно стало неминучим, коли він готувався залишити цей фізичний світ, раптом розхотілося залишати все, що він знає. А знає він, що кохає Елізабет.

Вона було для нього реальнішою, ніж оцей підземний Ковчег, реальнішою за всі плани, усі змови, усі вбивства, що знадобилися, щоб наблизити цей день. Вдивляючись у чорноту прірви, він знову бачив ту тривогу, яку Елізабет намагалася приховати, коли він сказав їй, що від'їжджає.

Уже запізно щось міняти. Він намацав у кишені маленький срібний амулетик, що його Елізабет зняла одного світанку зі свого браслета, й затис у долоні. Амулет у формі келиха для шампанського — його подарувала їй старша сестра на двадцять перший день народження. Елізабет сказала, що хоче віддати амулет йому, бо саме він навчив її насолоджуватися життям. Він носив його в кишені разом із дрібними монетами, і дзенькіт постійно нагадував про їхнє кохання.

Він розкрив долоню та вдивився в мініатюрний келишок. «Амулет належав цьому світу, порочному фізичному царству, — нагадав він собі. — У новому світі не буде місця для шампанського. Не буде там місця і для Елізабет».

Різко розмахнувшись, він жбурнув амулетик у зяючу чорноту й слухав, коли вона його поглине. Він так і не почув, як амулет ударився об дно.

ільєрмо Торрес нервово ходив коридором біля операційної пологового відділення, і дихати йому ставало все важче.

На цей день він чекав довгих дев'ять місяців, молився, щоб народилося здорове дитя. Тепер його мрія мала ось-ось здійснитись, і серце рвалося від сподівань і радості.

У Рози було два викидні, та, дякувати Святій Діві, цього разу кровотечі припинилися на другому місяці, і вона виносила дитину до кінця. Сьогодні він обніматиме своє маля.

Він зупинився на хвильку й палко помолився за лікарів, які робили кесарів розтин, за швидке одужання дружини і, найголовніше, за здорове дитя, котре, нарешті, благословить їхню домівку.

На очі навернулися сльози, він витер їх рукавом. Йому лише двадцять два роки, у своїй родині він — наймолодший із дітей, і брати завжди кепкують з нього через сентиментальність. Він сміявся разом із ними, не ображався. Радів, що вміє так глибоко все відчувати, не розумів, чому інших людей життя не зворушує так, як його.

Ґільєрмо глянув на годинник над столом медсестри. Коли? Минуло тридцять п'ять хвилин відтоді, як він поцілував Розу і її завезли до операційної. Коли вже вони вийдуть, дадуть йому білий халат і дозволять підійти до дружини, — коли чудо здійсниться?

Коли його мати побачить нове внуча? Половина їхньої родини вирушила до них із Толуки.

А на першому поверсі двоє лікарів із блокнотами в руках пройшли через пункт швидкої допомоги шпиталю Нуево Госпіталь Хуарес і сіли в ліфт.

Вони не перекинулись ані словом, піднімаючись на третій поверх. Не мали потреби. Вийшли з ліфта й закрокували лабіринтом охайних продезінфікованих коридорів із невимушеністю, яка свідчила, що вони тут — свої люди.

Проте жоден із них не складав присяги Гіппократа, аби рятувати людські життя.

Ґільєрмо Торрес панував на сцені. Він заспівав «Що за чарівний світ» — і тепло від глядачів пестило його, мов щедра коханка. Вони були з ним одним цілим, постійні відвідувачі бару, де подавали гарячі закуски тапас, і аплодували довго й гучно, коли він закінчив перший номер.

Він глянув через зал на Армандо, хазяїна бара, який усе обіцяв улаштувати для нього нічні виступи. Якщо й сьогоднішній успіх не переконає боса, що він цілісіньку ніч здатен тримати публіку, яка п'є й аплодує, тоді його не переконає ніщо.

Ґільєрмо любив співати майже так само сильно, як любив навчати. Музика була його пристрастю. Мова — душею. Він діставав однакову насолоду й коли відкривав студентам незбагненну, розкішну красу мови, і коли зривав аплодисменти вдячної публіки.

Оплески нарешті вщухли, і він усівся за стійкою бару. Як завжди, на нього вже чекали порція перно, тарілочка рибок бокеронес під оцтом, шматок сиру кабалес і склянка оливок. Клаудіа знала його смаки.

Він закинув у рот оливку, і тут із кухні вийшов вусатий бармен із тарелями грибів під часниковим соусом, смаженим сиром і куркою з кмином.