Книга імен - Джил Грегорі

Коли Шепард дістанеться до Меморіальних садів на Трініті-сквер і зателефонує своїй безцінній донечці, простежить за додзвонювачем ніхто інший, як Рауль. Рауль буде разом з Енріке біля Меморіалу моряків, удвох кроках, під прикриттям вигнутої садової стіни.

Вони не дізнаються, що накази йдуть від нього, а не від ді Стефано. Досить було кілька разів натиснути на потрібні клавіші, щоб залізти до персонального сервера ді Стефано й надіслати Темним янголам інструкції. Рауль та Енріке миттєво допровадять Шепарда разом зі щоденником і амулетом униз до Ковчега.

Невдовзі настане мить давно очікуваної — і дуже приватної — нової зустрічі.

Коли Шепард буде тут, розпочнеться нова гра. Він у пастці. Неспроможний урятувати дівчисько. Неспроможний урятувати світ. І самого себе. Тоді я привселюдно оголошу останнє ім'я, і Коло — усі, хто в Ковчезі, — славитимуть мене за наш остаточний тріумф.

Він дивився на розрахунки, де червоним було виділене це останнє ім'я.

Якби батько й ді Стефано ставилися до нього поштиво, як йому належить, він передав би їм ім'я без зволікань. А тепер нехай почекають, покартаються. Вони радітимуть появі Девіда Шепарда, коли того притягнуть Темні янголи, гадатимуть, що він їм іще потрібен.

Але потрібен Девід Шепард лише йому, Кріспінові, — потрібен для зведення рахунків, останніх рахунків. Перед вознесінням він мусить побачити, як Шепард страждає. Як страждав він сам, замкнений у темряві протягом усіх тих років.

Натиснувши на клавіші, він знову вийшов на сервер ді Стефано й видрукував офіційний наказ для наближення жаданого фіналу.

Тридцять шосте ім'я — і команда знайти його.

Ґільєрмо Торрес.

ілон вдивлявся у своє зображення в дзеркалі над раковиною переповненого людьми туалету. Виглядав він пекельно, і до пекла, без сумніву, лежить його дорога. Скидалося на те, що опиниться він там скоріше рано, ніж пізно.

Миючи руки, він відчував, як стискає йому палець перстень із самоцвітом. Була то лише уява, чи перстень насправді такий важкий?

«Зараз не на часі тягар провини, довгі роздумування, — сказав він собі, глянувши на годинник. — Треба робити пересадку протягом години».

Та коли він рушив до виходу, якийсь чоловік із розгону влетів у двері, вочевидь, із нетерплячки відповісти на поклик природи. Він врізався в Ділона, упустив свій портфель і парасолю та стусонув Ділона валізою у стегно.

Ділон скривився від болю, але нахилився підняти чоловікову парасолю, а спітнілий плечистий незнайомець почав поспіхом збирати розсипані по плитах підлоги речі й пхати їх назад у портфель.

Ділон пополотнів, помітивши карту з вежею за мить до того, як чоловік сховав її в портфель разом із паспортом і несесером.

— Візьміть, будь ласка, друже мій, — сказав Ділон з усмішкою і простягнув чоловікові парасольку.

— Я винен, пробачте, добре? Поспішаю, — відповів чоловік із сильним німецьким акцентом і побіг до пісуарів.

Ділон притулився до стінки біля туалету. Коли німець вискочив хвилиною пізніше, він рушив із ним воднокроч.

— Здається, ми з вами маємо дещо спільне. — Він витяг яскраву карту Таро з нагрудної кишені, ідентичну до тої, що була в портфелі німця.

У глибоко посаджених очах того блиснуло визнання. Вилицюваті щоки розповзлися в усмішці.

— У цікаві часи ми живемо, ні?

— М'яко кажучи. — Ділон скоротив кроки, щоб іти поряд із новим знайомим.

— Оскільки ми обоє прямуємо до того ж самого місця, може, візьмімо одне таксі? — запропонував Ділон. Він розчинив двері й вийшов у сіру мжичку туманних лондонських вулиць.

— Я подумав про те саме.

Носильник підніс руку, щоб підкликати до них таксі з черги, і закинув здоровенну валізу німця в багажник. Новий знайомець Ділона нахилився вперед і сказав водієві, куди їхати, поки Ділон зачиняв дверцята.

— Пагорб Тауеру. Висадіть нас біля монумента.

Він безупинно думав про неї, коли йшов нижніми тунелями. Елізабет.

Мабуть, це через вологість тут, унизу, через запах землі й каміння, через безнастанне просочування води, яка прорізала жолобки в кам'яній стіні за задніми сходами.

А може, це через ледь чутні крики жінок, що їх він почув, проходячи повз їхню загороду?

Він пригадав Анну Болейн, замкнену в лондонському Тауері, що гордовито здіймався на поверхні, високо над Ковчегом. Вона також була ув'язнена.

Наближаючись до задніх сходів він раптом озирнувся: його потягло до прірви, що причаїлася глибоко серед тіней. Він продовжив шлях униз темним тунелем до підземного колодязя. Тримаючись за вогкі, слизькі поручні по боках тунелю, він відчув якесь дивне захоплення. Навіть він не