Книга імен - Джил Грегорі

евід і Йаель поклали свої карти Таро на стійку реєстрації. Девід затамував подих, коли жінка владним жестом узяла їх і почала розглядати, — лицьовий бік, тоді зворотний. Перевіряє номери, зрозумів він.

З блискавичною швидкістю вона набрала щось на комп'ютері й подалась уперед, невдоволено читаючи з монітора. Потім різко підвела голову й уп'ялась очима в Йаель.

Не вірить. Девідове серце калатало, хоча він і вдавав, ніби захоплюється велетенською картою Ліхтенштейну на стіні праворуч від нього. От зараз Темний янгол наведе пістолет і нам кінець.

Він відчував, як наструнчилася Йаель. Як піт проступає під пахвами. Зараз стрибну, зіб'ю його з ніг...

Не встиг він і ворухнутися, як жінка гавкнула до Йаелі. — Ваше ім'я? Назвіть.

На цих словах Темний янгол зробив крок уперед, і його міцні пальці стиснули пістолет.

— Якась проблема?

— Жодних проблем, — холоднокровно відповіла Йаель. — Моє ім'я в комп'ютері. Моя карта — у вас.

— Проблема є, — відрубала жінка. — Ця карта видана чоловікові.

— Бути гою не може, — втрутився Девід.

— Очевидно, ви помилилися. — Тон у Йаелі був крижаним. Якби Девід не знав правди, він би повірив, що вона справді обурена до глибини душі. — Я хочу поговорити з прем'єр-міністром ді Стефано. Або з Кріспіном Мюллером. Негайно.

Уперше за весь час жінка завагалася. Вона зиркнула через плече на Темного янгола, ніби чекала вказівок.

Спопеляючи Темного янгола поглядом, Девід почав тиснути на неї.

— Накажіть йому, хай покладе зброю, — наказав він. — Карта в неї є. Ви переплутали номери абощо. Ми прибули останніми, отже, очевидно, що більше ніхто не з'явиться.

Він нахилився впритул до обличчя жінки.

— Чи ви думаєте, хтось сторонній міг мати доступ до цих карт? Ви що, з глузду з'їхали? — Тон його був презирливим.

Жінку, безсумнівно, роздирали суперечності: з одного боку, відданість кодексу коректності гносеїв, з іншого, — очевидна неузгодженість даних.

— Але тут написано Пол Райт...

— Пола Райт. — Йаель повернулася до Девіда, зціпивши зуби. — Хто б міг очікувати некомпетентність у такий-от момент? — просичала вона. — Друкарські помилки у вирішальний день? Неподобство.

Девід тикнув пальцем у Темного янгола.

— Ти. Негайно веди сюди ді Стефано. Він владнає справу без зайвих зволікань.

— Не варто. — Жінка квапливо висунула шухлядку й витягла два маленьких брелоки, — на кожному висіло по золотому ключику. Девід почув, як Йаель крадькома перевела подих, та й у нього трішечки уповільнився стукіт серця.

— Джеймсе Джилліс, у вас кімната номер сімнадцять у коридорі D головного ярусу. Поло Райт, кімната номер сорок два, коридор С, — жінка штиркнула великим пальцем праворуч. — Нижній ярус, біля задніх сходів.

Йаель вихопила свій брелок і загупала коридором — уособлення невмолимого гніву.

— Не барись, Джеймсе, ми вже й без того страшенно спізнилися.

Девід примусив себе не озиратися.

— Ми були на волосинці, — прошепотів він ледь чутно. — А ти просто неперевершена.

— Ризикована гра. Хіба можна повірити, що це місце — не сон? — сказала вона тихо, і вони влились у людській потік у широкому коридорі.

У тунелі було так людно, ніби вони опинилися на вулицях Нью-Йорка. Проте більше нічого не нагадувало місто Великого Яблука. Тунель був голим, моторошним, напівтемним: він освітлювався простими лампочками й товстими свічками, що стирчали на високих виступах. Архітектура являла собою дивовижну суміш металу й природного каменю, а повітря відгонило застоялою водою з калюж обабіч стін. Однак, загальна атмосфера випромінювала піднесення й пожвавлення.

Девід і уявити не міг нічого подібного. Бункер являв собою чудернацький гібрид печери та ядерного бомбосховища. Приміщення було значно більшим, ніж він гадав, навіть для двох тисяч людей, що отримали секретні карти Таро.

І де в цьому триклятому лабіринті може бути Стейсі? — він вдивлявся в тріумфальні обличчя людей. Кожен із них виглядав звичайно, проте всі вони — його вороги. Вороги його й усього світу.

Стейсі — єдина надія на порятунок, єдина, хто може їх перемогти, але Девід і гадки не мав, звідки починати пошук.

Швидким кроком вони перетнули гігантський зал, уздовж стін якого стояли скульптурні зображення переплетених змій, а потім їдальню й кухню.

Мало шансів знайти її в людному місці.

На щастя, ніхто не звертав на них уваги, якщо не враховувати нечасті кивки й усмішки. Вони без перешкод наближалися до задніх сходів.

Раптом кам'яне склепіння здригнулося від гуркоту. Свічки похитнулися в держалнах,