Книга імен - Джил Грегорі

— Швидше, — поквапила вона й замовкла, коли Девід доліз до верху.

Вона розуміла його потребу все обшукати. Що довше вони тут затримаються, то більше ризику, що їх схоплять. Йаель затамувала подих, коли Девід силкувався відсунути люк, — і не видихнула, поки він не спустився гримотливою драбиною до неї.

— Там усередині нічого, крім сміття. Де ж вона ховається?

Вони обидва здригнулися, почувши поруч якесь шарудіння. Йаель рвучко повернулась і побачила великого щура — той підтюпцем вибіг із ніші в стіні, яку раніше вона не помітила. Ніша була майже невидимою: невеличка западина під звичайним виступом кам'яної стіни.

— Там позаду щось є. Де щури, там і їжа.

Девід поспішив до заглибини, вона за ним. Кулаки в неї стискатися від думки, що його падчерка сама-самісінька в цьому жахливому місці під землею.

Вони одночасно помітили двері. Напису на них не було, і їх легко було проминути тут, у віддаленій частині бункера.

«Ідеальне місце тримати заручника», — подумала Йаель.

Двері були напівпрочинені. Вона прочинила їх і вловила ледь чутний запах медикаментів.

— Боже мій.

Комірчина виявилась порожньою. Девід обмацав стіни в пошуках вимикача, і бліда люмінесцентна лампа сяк-так освітила кімнату — стілець, бюро й розстелену койку. Залишки того, що нагадувало сендвіч із сиром, лежали на таці біля ліжка.

— Вона тут була. Ми розминулися на якісь хвилини. — Девіду здавалося, що земля уходить із-під ніг.

— Поглянь-но сюди! — Йаель впала на коліна біля койки й підібрала зі сланцевої підлоги гумовий браслетик із написом. На еластичній жовтій гумі було витиснуто слова «Цілься високо».

— Це її браслет. — Голос Девіда лунав глухо. — Я сам купив його, коли вона гостювала в мене минулого літа.

Він глянув на вузьку смужку й натягнув собі на розпухлу руку. Хоча браслет щільно стискав йому зап'ясток і відчуття було неприємне, це якимось чином наближало його до Стейсі.

— Вона була просто тут. Цей сучий син...

— Чому ви не нагорі? Що ви тут робите?

Девід і Йаель озирнулися на низький голос, що заповнив крихітну кімнату.

Девід не міг повірити своїм очам. Він уперше бачив Темного янгола, який навів на них пістолет, але негайно впізнав опецькуватого курдупеля, що стояв у дверях. Альберто Ортега, колишній Генеральний секретар ООН.

Девід зустрічався з ним одного разу, ще за життя тата, на прийомі в Білому домі, куди прийшов із батьками, подружжям Вонамейкерів і родинами інших сенаторів.

Вонамейкер. Цікаво, як давно почався цей зв'язок. Хто кого завербував?

— Девід Шепард. — Брови Ортеґи аж злетіли. Він увійшов до кімнати. — Як ви потрапили сюди? Та дарма! Не має значення.

Він відчепив від пояса пейджер.

— За двадцять секунд тут аж роїтиметься від Темних янголів, — завважив він невимушеним тоном, поклавши палець на клавіші. — Власне, мій друг Доміно й сам здатен упоратися з вами обома.

Темний янгол із прямим, рідким рудуватим волоссям по плечі та жовтою, у тон волоссю, смугою на грудях футболки розтягнув губи в чарівливій усмішці:

— Та ще й із подвійним задоволенням, — порівняно з убивством вашої економки.

Девід застиг на місті, у голові його закаламутилося від збентеження й люті. Виходить, не Ділон убив Єву?

— Сподіваюся, ти захопив свою Книгу імен. — Ортега зробив ще один крок уперед.

— Вона в мене тут. — З цими словами Девід розмахнувся рюкзаком, як бейсбольною битою, і вибив пейджер із рук Ортеги. Від удару пейджер відлетів у куток, а Девід щосили затопив Ортезі правим кулаком просто в нахабну пику. Потім врізав іще, — і смагляві риси розтеклися кривавою маскою розтрощеної плоті й вибитих зубів. Ортега гепнувся на коліна, втративши рівновагу, а Девід рвонувся по пістолет Темного янгола.

Пролунав постріл і він почув, як Йаєль чортихнулася. Пальці його затисли гарячий метал ствола. Піт котився по обличчю, але Девід не помічав пекучого болю й боровся за пістолет. Доміно був важчий за нього принаймні на двадцять п'ять фунтїв, і хоча Девід мертвою хваткою вчепився в пістолет, боротьба давалася нелегко.

Відштовхнувши Ортегу, Доміно почав викручувати пістолет — разом із Девідовою рукою. Біль пронизав усю руку, і на мить підкосилися ноги. Стогін, що вирвався крізь зціплені зуби, викликав раду усмішку на обличчі супротивника.

— Убий їх! — видихнув Ортега. Він силкувався підвестись, і кров цебеніла з місива, яке нещодавно було його ротом. Йаєль налетіла на нього, як ракета, — і від удару він гепнувся навзнак у калюжку власної крові.

Йаєль наскочила зверху та встромила ключ від кімнати просто йому в ліве око. Він намагався прикрити обличчя руками, кров лилася крізь пальці, але вона знов і знов штиркала ключем, — цього разу в западинку на горлі, і його крики відгукувалися їй у вухах.

До Девіда ці крики долітали здалеку, ніби з глибини його болю, поки вони з Доміно дубасили один одного. Ребра в нього тріщали, ніби на нього нападав бик.