Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

нас від певних розколів і сварок, які я нині спостерігаю в літературі і аматорській Асоціяції преси. Сей супокій був тим важніший, що серед нас були панове вельми розбіжних позицій. Дохтор Джонсон і я, як і багато других, були запеклими торі[10]; а от пан Бурк був віґом[11], противником Америцької війни, багато його промов на сю тему виходили немалим накладом. Найдальшим нам по духу був один із фундаторів, пан Джон Гокінз, котрий звідтоді написав багато не найліпших представлень нашої спілки. Пан Джон, ексцентричний хлопець, раз відмовив платити за вечерю, бо дома він не звик було вечеряти. Пізніше він зобидив пана Бурка настільки неґречно, що ми всі як один виказали йому несхвалення; опісля він більш не приходив на збори. Проте він ніколи не гнівався з дохтором і правив тому за духівничого; хоч пан Босвел та й інші мали ґрунт не вірити його щирості. Інші та пізніші члени клубу були пан Девід Ґаррік, актор і старий друг дохтора Джонсона, панове Томас і Джозеф Вортони, дохтор Адам Сміт, дохтор Персі, автор «Реліквій», пан Едвард Ґіббон, гісторик, доктор Барні, музикант, пан Мелоун, критик, і пан Босвел. Пана Ґарріка допустили зі складностями; дохтор, без огляду на їх велику дружбу, завше вкрай не любив сцену і все, що з нею пов’язано. Джонсон, направду, мав вийняткову звичку вступатись за Дейві, коли решта була настроєна супротивно, і сваритися з ним, коли решта була за нього. Не маю сумніву, що він щиро любив пана Ґарріка, бо він ні разу не посилався на нього, як посилався на Фута, а він був похмурий один, хай який ґеній комедії. Пана Ґіббона мало хто любив через його паскудний манір поводитися, який зобижав навіть тих, кому любилися його гісторичні труди. Пан Ґолдсміт, маленький чоловічок, вельми заклопотаний своїм платтям і, навпаки, стрункістю бесіди, був мій персональний фаворит; я й сам не був вельми вдатний до полеміки. Він сильно заздрив дохторові Джонсону, хоч, однак, любив його і поважав. Пригадую, що раз чужоземець, німець, я так гадаю, був у нашій кумпанії; тоді говорив Ґолдсміт, але німець бачив, що і дохтор готується дещо мовити. Безтямно дивлячися на Ґолдсміта, як на яку перепону побіч великого мужа, чужинець різко обірвав його, підкріпивши таку неґречність криком: «Чшшшш, токтор Шонсон путе хофорити!»

У сій блискучій кумпанії мене шанували радше за мої літа, ніж за ум чи знання; і в сім я не був рівнею решті. Моя дружба з пошанованим паном Вольтером завше дратувала дохтора, а він був вельми старомодний, і якось раз мовив французкому філософу: «Vir est acerrimi Ingenii et paucarum Literarum»[12].

Пан Босвел, маленький пересмішник, которого я допіру вже знав якийсь час, не раз збиткувався з моїх недоладних манер, старомодних перуки і одежі.

Раз він прийшов, випивши більш вина (до которого мав пристрастя), і пробував експромтом написати на мене пасквіль стихами, надряпавши оні на моїй столівні; але без помочі, якої сильно і завсігди потребував, дав великого граматичного маху. Я сказав, що не слід писати пасквілі на джерело поезії. Другим разом Боззі (як ми його називали) заремствував на мою різкість до нових авторів у тих артикулях, що їх я готував для Кождомісячного огляду. Він мовив, нібито я штовхнув кождого претендента зі схилів Парнасу. «Пане, — одрік я, — Ви помиляєтеся. Падущі вниз падуть від свого недостатку мочі, але хотячи приховати слабість, приписують невдачі першому ж критику, котрий їх пом’яне». Я радо нагадую собі, що дохтор Джонсон підтримав мене у тім ділі.

Дохтор Джонсон перед усіма намагався відділити добрі вірші від плохих; направду, мовлять, що у книжці старої сліпої пані Вільямз навряд чи буде хоч зо два рядки, які би писав не він. Якось Джонсон переповідав мені якісь рядки слуги герцога Лідза, котрі так його позабавили, що він завчив їх напамнять. Вони писані на свальбу герцога і так нагадують за якістю письма роботи інших, пізніших поетицьких тупаків, що я не можу наразі їх не навести:

Коли герцог із Лідза женитися буде

На юній дівиці із вищого люду,

Якою-бо щасною буде та пані

У герцога Лізького добрій кумпані.

Я поспитав дохтора, чи має він намір доводити се до пуття; почувши відказ, я трохи побавився з отакими змінами:

Коли шановний Лідз радо піде до вівтаря,

З ним з роду небосхилу чеснóтлива зоря,

Як має втішитись дівиця гордовито

Стояти поруч так із мужем знакомитим.

Та щойно я продемонстрував се дохторові Джонсону, він мовив: «Пане, хай ви направили форму, та ви не вклали в сі рядки ані ум, ані поезію».

Мені би доставило задоволення повісти ще про моє знайомство з дохтором Джонсоном і його круг умів; але я вже старий, я легко томлюся. Здається, що я плету вперед без певної льоґіки чи унії, коли пробую нагадати минувшину; боюся, що повів тут хіба про пару оказій, про які ще раніше не згадували. Якби сі мої спогади вам полюбилися, я би пізніше записав ще кілько билиць про старі часи, з котрих я є єдиний нині живучий. Я пригадую шмат речей про Сема Джонсона і його клюб, членство у якім я ще довго беріг і по дохторовій смерті, по котрій я сердешно скорблю. Пригадую, як Джон Барґойн, есквайр, генерал, драматичні і поетицькі роботи якого вийшли друком посмертно, ветували трьома голосами; певно, через його безславну поразку у Америцькій війні, в Сараготі. Бідний Джон! Його сину повелося ліпше, я думаю, він став баронетом. Але я змучився. Я старий, дуже старий, а зараз час для пообіднього сну.

Поляріс

 У північне вікно моєї кімнати своїм надприродним світлом сяє Полярна зоря. Вона променіє крізь усі довгі пекельні години чорноти. Восени сього року, коли ревли і завивали вітри з півночі, а червонолисті дерева боліт у короткі досвітні години бурмотіли одне одному плітки під рогатим надщербленим місяцем, я сидів біля вікна і споглядав зірку. Слідуючи плину годин, із вершин донизу котилася сяйлива Касіопея, а Велика Ведмедиця вилазила з-під просяклих випарами болотних дерев, що хитаються під нічним вітром. Перед самим світанком з-над кладовища, що на невисокому пагорбі, червонувато блимає Арктур, далеко на потаємному сході чудернацько мерехтить Волосся Вероніки, а Полярна зоря все так само підступно дивиться з того ж місця у своєму чорному сховку, зловісно підморгуючи, як божевільне недремне око, що прагне передати загадкове повідомлення, але забуло все, окрім того, що воно щось має передати. Іноді, коли хмарно, я можу спати.

Я добре пам’ятаю ніч Аврори, коли над болотом вигравали невимовні спалахи демонічного світла. За спалахами прийшли хмари, і я заснув.

І під рогатим надщербленим місяцем я вперше побачив місто. Спокійне і сонне лежало воно на дивному плато в улоговині між двома вершинами. Із мертвотно-блідого мармуру були його стіни і вежі, колони, куполи і тротуари. На мармурових вулицях стояли мармурові пілони, на чиїх вершинах були