Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

але захопливий і тривожний вплив дає можливість бодай на мить зазирнути у сферу ментального існування, не менш важливого, аніж реальне життя, хоч і відділене від нього непроникним бар’єром. Мій власний досвід не дозволяє мені ставити під сумнів те, що людина, втративши у сні свою земну свідомість, напевне перебуває в іншому, безтілесному житті протилежної природи, аніж знане нами, і про яке після пробудження зостаються лише найтонші, найкрихкіші спогади. Із цих розмитих і фрагментарних спогадів ми можемо багато чого припускати, але мало що довести. Ми можемо здогадуватися, що у світі снів матерія і життя, наскільки ми знаємо їх на землі, необов’язково незмінні, що час і простір існують інакше, ніж ми сприймаємо їх наяву. Іноді я вірю, що це менш матеріальне життя водночас є правдивішим і що, власне, наша марнотна присутність на землі є другорядним, якщо не геть випадковим феноменом.

Це почалося ще з моїх сповнених подібними розмислами юнацьких фантазій, коли одного дня зими 1900–1901 року до психіатричної клініки штату, де я тоді був інтерном, привезли чоловіка, історія якого звідтоді невідступно переслідувала мене. Його ім’я, якщо вірити записам, було Джо Слейтер чи то Следер, і виглядав він як типовий мешканець району Кетскільських гір; один із тих дивних відразливих нащадків примітивних колоніальних селян, ізоляція яких протягом майже трьох століть у гірських оплотах з їх мало відвідуваними поселеннями спричинилася до свого роду варварської деградації, на противагу успіхам їхніх значно краще розселених у залюднених регіонах побратимів. Серед цього дивного народу, що цілковито співвідносився із занепалими представниками «білих покидьків» Півдня, законів і моралі не існувало, а їхній розумовий рівень був, думаю, значно нижчим, ніж у будь-кого із корінних американців.

Коли я вперше його побачив, Джо Слейтер, якого під пильним наглядом чотирьох полісменів штату доправили до закладу і описали як надзвичайно небезпечну особу, поки не виявляв жодних ознак якихось загрозливих схильностей. Високий і дуже м’язистий, він мав, утім, недоладну зовнішність сумирного ідіота через бліду, сонну блакить своїх маленьких водянистих очей, кошлатість і занедбаність неторканої лезом жовтої щетини на підборідді і байдужу розслабленість нижньої губи. Ми не знали його віку, бо серед подібних до нього людей не ведуться родинні записи і не зберігаються постійні сімейні зв’язки, але за залисинами на голові і занедбаним станом зубів головний хірург визначив, що йому приблизно сорок років.

З медичних і офіційних документів ми вивчили все, що змогли зібрати у його справі. Цей чоловік — волоцюга, мисливець і звіролов — завжди був дивним в очах своїх примітивних одноплемінників. Вночі він спав довше, ніж заведено, а прокинувшись, часто оповідав про дивні речі в такій чудернацькій манері, що вселяв страх навіть у серця своїх позбавлених уяви побратимів. Не те щоб така форма висловлювань була аж геть незвичною, бо він ніколи не знав жодної мови, крім спотвореної говірки своєї місцевості, але тон і манера його мови були настільки непоясненно дивними, що ніхто не міг його слухати без холоду у грудях. Він сам був так само наляканий і спантеличений, як і його слухачі, і десь за годину після пробудження забував усе сказане або, принаймні, те, що спонукало його так говорити, впадаючи у тваринний приязний стан, притаманний його співвітчизникам.

З часом з’ясувалося, що частота і жорстокість його вранішніх нападів лише зростали, аж доки приблизно за місяць до його прибуття у заклад не сталася жахлива трагедія, яка й спричинилася до його арешту місцевою владою. Якось вранці після глибокого сну, в який він, перепивши віскі, поринув ще десь о п’ятій годині минулого дня, чоловік несподівано прокинувся ополудні із криком настільки жахливим і надприродним, що кілька сусідів збіглися в його халупу — брудну стодолу, де він жив із родиною такою ж дивною, як і він сам. Вибігши на сніг, він почав розмахувати руками над головою і кілька разів підстрибнув угору, криком виражаючи свою рішучість сягнути якоїсь «великої, великої кімнати із сяйвом на стелі, стінах і підлозі і з гучною дивною музикою десь удалечі». Коли двоє чоловіків середньої статури спробували його угамувати, він опирався з неймовірною, маніакальною силою і люттю, волаючи про своє бажання, свою потребу знайти і вбити якусь «штуку, що сяє, трясеться і регоче». Нарешті раптовим ударом зваливши одного з чоловіків на землю, він накинувся на іншого у демонічному, кровожерному шалі, пронизливо репетуючи, що зараз «підскочить високо в повітря і пропалить собі шлях через усе, що спробує його зупинити». Родина і сусіди запанікували і розбіглися, а коли найсміливіші з них повернулися, Слейтер уже зник, залишивши після себе лише непізнаване місиво, яке ще менше години тому було людиною. Жоден з горян не наважився його переслідувати, і скидалося на те, що вони були б лише раді, якби він помер від холоду; але коли за кілька днів його крики почулися з віддаленого виярка, стало зрозуміло, що йому якимось дивом вдалося вижити і що від нього просто необхідно позбутися — тим чи іншим чином. Тож вони спорядили озброєний пошуковий загін, який зайнявся (незалежно від початкової мети) тим самим, що й загін хлопців шерифа, після того як одного з нечисленних народних ополченців спіймали, оглянули, допитали і включили до пошукової групи.

На третій день Слейтера знайшли непритомним у дуплі дерева, після чого доправили до найближчої тюрми, де психіатри з Олбані обстежили його, щойно він прийшов до тями. Він їм розповів нехитру історію. За його словами, якось, випивши забагато спиртного, він заснув уже перед світанком. Прокинувшись, він виявив, що стоїть на снігу перед своєю халупою із закривавленими руками, а біля його ніг лежить понівечене тіло сусіда, Пітера Слейдера. Наляканий, він кинувся до лісу у безглуздій спробі втекти з місця мабуть ним скоєного злочину. Більше він нічого не знав і не міг з певністю відповісти на запитання своїх допитувачів, щоб хоч щось додати. Тієї ночі Слейтер спав спокійно, а наступного ранку прокинувся без жодного дивацтва, якщо не зважати на малопомітну зміну виразу його обличчя. Докторові Бернарду, який спостерігав за пацієнтом, здалося, що він помітив у блідо-блакитних очах якийсь специфічний полиск, а його обвислі губи дивно стислися, ніби знаменуючи рішучість. Проте на допиті Слейтер знову впав у звичну байдужість горця і лише повторював те, що сказав учора.

Третього ранку з ним уперше трапився психічний напад. Прокинувшись із неспокійного сну, він впав у таке шаленство, що знадобилися спільні зусилля чотирьох людей, аби вдягти на нього гамівну сорочку. Психіатри вислухали сказане ним зі жвавим інтересом, до того ж їхня цікавість значно зросла після історій, загалом схожих, але заразом цілковито відмінних у деталях від того, що розповідали його родичі та сусіди. Слейтер марив понад п’ятнадцять хвилин, белькочучи своєю лісовою говіркою про величні світлі споруди, океани простору, дивну музику та затінені гори і долини. Але найбільше він розповідав про дивну осяйну істоту, що трусилась, реготала, насміхалася з нього. Ця велика безформна істота видавалась йому смертельним ворогом, і його головною метою було вбити її в ім’я помсти. Щоб цього досягти, сказав Слейтер, він ладен пролетіти крізь безодні порожнечі, спалюючи кожну перепону на своєму шляху. Так тривала його мова,