Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

висічені лики суворих бородатих чоловіків. Повітря було тепле, без найменшого леготу. А вгорі, всього за десять градусів від зеніту, споглядально сяяла Полярна зоря. Я довго дивився на місто, але день так і не настав. Коли червоний Альдебаран, що виблискував над самим обрієм, але так і не зайшов, минув чверть кола довкруж горизонту, я помітив світло і рух у будинках і на вулицях. Дивно одягнені, але водночас шляхетні і знайомі мені люди вийшли прогулятися, і під рогатим надщербленим місяцем розмовляли про потаємне мовою, яку я розумів, хоч вона й не була схожа на жодну коли-небудь знану мені. І коли червоний Альдебаран проповз більше, ніж півдороги довкруж горизонту, знову запали темрява і тиша.

Прокинувшись, я уже не був тим, що раніше. У мою пам’ять вкарбувалася візія міста, а в душі моїй виник інший, тьмяний спогад, у природі якого я тоді ще не був певен. Опісля, хмарними ночами, коли я ще міг спати, то часто бачив місто; іноді під рогатим надщербленим місяцем, а іноді під гарячими жовтими променями сонця, що не сідає, а постійно кружляє, висячи низько над обрієм. А ясними ночами Полярна зоря проглядала, як ніколи раніше.

Поступово я став запитувати себе, яким може бути моє місце у тому місті на дивному плато поміж стрімкими вершинами. Спочатку я задовольнявся спостереженнями як всюдисущий безтілесний глядач, однак тепер запрагнув визначити своє ставлення до нього, промовити своїм розумом до суворих людей, які щодня провадили бесіди на площах. І я сказав собі: «Це не сон, бо як інакше я можу довести реальність того, іншого життя в будинку з каменю і цегли на південь від похмурого болота і кладовища на низькому пагорбі, де щоночі у моє вікно зазирає Полярна зоря?»

Одного дня, слухаючи бесіду на площі з багатьма статуями, я відчув зміну; я усвідомив, що нарешті набув плоті. Я не був чужинцем на вулицях Олейто, що лежить на плато Саркіс, між вершинами Нотон і Кадітонек. Говорив мій друг Алос, і його промова гріла мені душу, бо то була промова справжнього чоловіка і патріота. Тої ночі прийшли погані новини про падіння Дайкоса і про наближення інутів, цих злісних низькорослих жовтолицих демонів, які п’ять років тому прийшли із незнаного Заходу терзати кордони нашого королівства та облягати наші міста. Зайнявши фортеці біля підніжжя гір, вони звернули свої погляди на плато, хоч кожен громадянин міста і ладен був битися з ними за десятьох. Але ті істоти були могутні у воєнному мистецтві і не знали жодних правил честі, які стримували від безпощадної різанини нас, високих сірооких людей Ломара.

Мій друг Алос командував усіма військами на плато, і він був останньою надією нашої країни. Тож він говорив про небезпеки, на які доведеться наразитися, і закликав чоловіків Олейто, найхоробріших з-поміж ломарійців, підтримати традиції своїх предків, які, тікаючи від льодовика, що все наближався, мігрували на південь від Зобни (як і наші нащадки будуть змушені одного дня тікати із земель Ломара), і доблесно та переможно відкинули волохатих, довгоруких канібалів ґнофкегів, що стали на їхньому шляху. Мені Алос заборонив брати участь у воєнних діях, бо я був слабосилий і часто вмлівав від фізичних чи нервових перевантажень. Проте зір мій був найгостріший у місті, незважаючи на багато годин, які я щодня проводив за вивченням Пнакотикських манускриптів і мудрості Зобнарських Отців, отож мій друг, не бажаючи моєї неминучої загибелі в сутичці, поклав на мене найважливіший обов’язок. Він послав мене на вартову вежу Тапнен — щоб я був очима нашої армії. Якби інути спробували дістатися до цитаделі через вузький прохід за вершиною Нотон і захопити гарнізон зненацька, я мав розпалити сигнальне вогнище, що попередило б солдатів і врятувало місто від катастрофи.

Я сам піднявся на вежу, бо кожен повносилий чоловік був потрібен в улоговині знизу. Мій розум був хворобливо збуджений від захвату і втоми, бо я не спав уже багато днів, та намір мій був твердий, бо я любив мою рідну землю Ломар і мармурове місто Олейто, що лежить між вершинами Нотон і Кадітонек.

Але щойно я опинився у кімнатці на вершині вежі, як побачив рогатий надщерблений місяць, червоний і зловісний, що сяяв крізь хмару випарів, які нависали над далекою долиною Баноф. А крізь отвір у стелі блідо мерехтіла Полярна зоря, тремтячи, мов жива, і хитро мружачись, як демон-спокусник. Здавалося, її дух шепоче злі поради, заколисуючи мене зрадницькою дрімотою і проклятими ритмічними обіцянками, які вона повторює знову і знову:

«Спи, дозорець, доки сфери крізь міленіуми й ери

Обертаючись, вертають в місце те, де зараз сяю.

Замість мене інші зорі

Зійдуть у небеснім морі;

Миру і благословення

Зорі забуття спасення:

Лиш коли скінчиться коло,

Я прийду до тебе знову».

Марно я опирався дрімоті, шукаючи якогось зв’язку між цими дивними словами і потаємними знаннями про небеса, які я здобув у Пнакотикських манускриптах. Голова моя налилася свинцем і, хитаючись, упала на груди, а коли я наступного разу розплющив очі, то вже бачив сон — той, де Полярна зоря щириться до мене крізь вікно, з-над дерев, що колихаються на сонному болоті. А я все ще спав.

Я іноді розпачливо кричав від сорому і відчаю, благаючи істот з мого сну розбудити мене, перш ніж інути дістануться проходу під вершиною Нотон і зненацька захоплять цитадель, але ці істоти — демони, вони сміються з мене і кажуть, що я просто марю. Вони насміхаються з мене, доки я сплю, доки приземкуваті жовтолиці вороги тихцем крадуться повз нас. Я не впорався зі службою і зрадив мармурове місто Олейто; я підвів свого Алоса, мого друга і командира. І знову й знову ці примари з моїх снів насміхаються з мене. Вони кажуть, що немає краю Ломар, крім як у моїх ноктюрнальних видіннях; що в тих краях, де Полярна зоря сяє високо, а червоний Альдебаран повзе над самим горизонтом, уже тисячі років немає нічого, крім криги і снігу, і ніколи ще люди, окрім приземкуватих жовтолицих істот, не виживали на тому холоді — їх же вони називають ескімосами.

І доки я пишу в агонії провини, одержимий думкою про порятунок міста, загроза якому щосекунди зростає, марно силкуючись відігнати геть цей неприродний сон про дім із каменю й цегли на південь від зловісного болота і кладовища на невисокому пагорбі, Полярна зоря, лиха і зловісна, косує на мене зі свого чорного сховку, відразливо підморгуючи, як божевільне недремне око, яке намагається передати загадкове повідомлення, але не може пригадати нічого, окрім того, що мало щось передати.

За стіною сну

Перші ластівки сну вже спадають на мене[13].

Вільям Шекспір

Я часто думаю про те, чи більшість людства хоч іноді спиняється для того, щоб замислитись над колосальним значенням снів і потаємним світом, до якого вони належать. Хоч більшість наших нічних видінь, гадаю, є лише блідими і фантастичними відображеннями життєвого досвіду — хай скільки б суперечив цьому Фройд зі своїм незрілим символізмом, — та серед них усе одно є відголоски, які завдяки своєму потойбічному, неземному характеру не допускають звичних інтерпретацій, а їх неясний,