Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

я б їх легше впізнав, якби їхні лиця не були такими висхлими або ж остаточно пожерті смертю та тліном. Посеред дикої несамовитої юрби я був найдикіший і найнестримніший. Веселі блюзнірства потоками зривалися з моїх вуст, і у своїх жахливих репліках я відкидав усі закони Бога, Людини чи Природи.

Раптом чутний навіть над цим притулком тваринних радощів гуркіт грому розколов дах і нагнав тінь переляку на шалене товариство. Дім охопили червоні язики полум’я і палючі вихори жару; нажахані близькістю катастрофи, що, здавалося, навіть виходила за будь-які природні межі, гуляки з вереском вибігли в ніч. Я залишився сам, скутий на місці страхом, якого не знав раніше. А тоді мою душу огорнув інший жах. Заживо спалене і перетворене на попіл, розвіяний на всі боки вітрами, моє тіло ніколи не спочине у склепі Гайдів! Хіба не мені готували оту домовину? Хіба я не маю права на вічний спочинок серед нащадків сера Джофрі Гайда? Так! Я претендую на свій спадок смерті, хай навіть моя душа полине крізь віки шукати спасіння в іншому тілесному притулку, щоб покласти його до порожнього гробу в алькові підземелля. Джервас Гайд ніколи не розділить сумну долю Палінура[5]!

Коли видиво охопленого вогнем будинку зблідло, я виявив, що несамовито верещу і звиваюся в руках двох чоловіків, одним з яких був той шпигун, що простежив за мною до склепу. Дощ лив мов із відра, а над обрієм на півдні палахкотіла блискавка, яка нещодавно блимнула просто над нашими головами. Поки я вимагав, щоб мене поховали у склепі, поруч стояв мій батько з поораним скорботними зморшками обличчям; він постійно нагадував тим, що мене тримали, щоб зі мною поводилися якомога делікатніше. Зчорніле коло на підлозі зруйнованого підвалу свідчило про жахливий удар з небес; біля нього купка цікавих селян з ліхтарями шукали маленьку антикварну скриньку, яку була освітила блискавка.

Усвідомивши, що відбиватися марно, я спостерігав за селянами, які дивилися на маленьку знайдену скарбничку, і мені дозволили розділити їхнє відкриття. У скриньці, замок якої зламав той самий удар блискавки, який і вивів її на світ божий, було багато паперів і коштовностей; я ж дивився на одну-єдину річ. Це була порцелянова мініатюра молодика у гарно закучерявленій перуці, знизу були його ініціали — Дж. Г. І. Я дивився на його обличчя, але з таким самим успіхом я міг би дивитися у дзеркало.

Наступного дня мене привели в цю кімнату із заґратованими вікнами, але про деякі речі мені все ж повідомляв старий простодушний доглядач, який співчутливо ставився до мене через мій вік і який, як і я, любив цвинтарі. Те, що я наважився йому розповісти про пережите мною у тому підземеллі, викликало в нього лише жалісливу усмішку. Мій батько, а він часто мене навідує, каже, що я ніколи не заходив у ті замкнені ланцюгами двері, і божиться, що він оглянув іржавий замок і що його вже років п’ятдесят ніхто не чіпав. Він навіть казав, що про мої походеньки до склепу знало все село, і коли я спав у тому гніздечку біля понурого фасаду, за мною часто спостерігали, а мої напіврозплющені очі завжди були сфокусовані на щілині, яка вела досередини. У мене не було жодних доказів проти цих тверджень, бо ключ від замка зник з моєї шиї під час боротьби тієї жахливої ночі. Він ігнорує дивовижні знання про минуле, набуті мною під час нічних зустрічей з мерцями, і вважає їх результатом мого безперестанного і захланного читання старовинних книг родинної бібліотеки. Якби не мій старий служка Гайрем, я б досі вже повірив у власне божевілля. Але відданий до останнього Гайрем вірить мені і зробив те, що спонукало мене винести на люди хоча б частину цієї історії. Тиждень тому він зламав замок, який утримував двері склепу навічно прочиненими, і спустився з ліхтарем у темні глибини. На плиті в алькові він знайшов стару порожню труну, на побляклій табличці якої було єдине слово — «Джервас». Вони мені пообіцяли, що коли я помру, мене поховають у цій домовині, у цьому самому склепі.

Дагон

Я пишу це у стані крайнього душевного сум’яття, бо цієї ночі збираюся відійти у небуття. Злидар, до того ж майже без ліків, котрі єдині роблять життя стерпним, я вже не можу зносити муки; залишається хіба викинутися на брудну бруківку із вікна мансарди. Не думайте, що рабська залежність від морфію робить мене слабкодухим виродком. Коли ви прочитаєте ці поспіхом написані сторінки, то зможете здогадатися, хоч ніколи до кінця і не зрозумієте, чому я так прагну смертного забуття.

У одній з найвідкритіших і найменш відвідуваних частин безмежного Тихого океану пакетбот, на якому я плив як представник фрахтувальника, став жертвою німецьких рейдерів. Щойно починалася велика війна, і океанська флотилія гунів ще не встигла остаточно втратити свою міць, як це сталося пізніше, отож наш корабель захопили як військову здобич, до команди ж ставилися максимально делікатно, як і належить поводитися з військовополоненими. Втім, дисципліна наших тюремників була настільки ліберальною, що уже через п’ять днів після захоплення я спромігся втекти на маленькому човнику із запасом води і їжі на доволі тривалий час.

Нарешті, відчувши себе вільним у відкритому морі, я виявив, що не маю поняття про те, де перебуваю. Навігація ніколи не була моєю сильною стороною, тож за положенням сонця і зірок міг хіба приблизно здогадуватися, що я десь південніше екватора. Однак я гадки не мав про довготу, на якій опинився, а на горизонті не видно було ні острівця, ані узбережжя. Погода трималася хороша, тож упродовж незліченних днів я просто вільно дрейфував під палючим сонцем, чекаючи корабля, який би пропливав повз, або берега якоїсь заселеної землі, до якого б прибило мого човна. Але не було ні корабля, ані землі, і моя самотність посеред збрижених широт незайманої блакиті почала породжувати відчай.

Зміни відбулися, доки я спав. Я ніколи не дізнаюся подробиць, бо мій сон, хай тривожний і сповнений видінь, тривав довго. Коли я нарешті прокинувся, то виявив, що мене наполовину засмоктало у слизувату гладінь гидотної чорної драговини, котра простягалася довкола мене одноманітними брижами, доки сягало око. Трохи віддалік від мене на цій гидоті лежав човен.

Хоч найлегше собі уявити, що першим моїм відчуттям тоді було здивування від такої дивоглядної та неочікуваної зміни краєвиду, насправді ж я був більше переляканий, ніж вражений, бо повітря і гнилісний ґрунт відгонили чимось зловісним, що змусило затремтіти, здавалося, кожну клітину мого тіла. Земля сочилася смородом зогнилих рибних скелетів та інших речей, які годі описати, котрі стриміли з бридкого багна безкінечної рівнини. Мабуть, мені не варто й намагатися передати простими словами всю невимовну мерзоту, яка перебувала там у мовчазній безкінечності. Ні слух, ні зір не вловлював нічого, окрім неозорого простору чорної драговини; а довершеність тиші і одноманітність ландшафту гнітили мене, підкочуючись до горла клубком страху.

Сонце палило з небес, які здавалися майже чорними у своїй жорстокій безхмарності, ніби віддзеркалюючи чорнильну пустку під моїми ногами. Коли ж я вліз до свого човна, який залишався на поверхні, то зрозумів, що моє становище може пояснити лише одна гіпотеза. Через нечуваної сили виверження