Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

невловима, що я не візьмуся стверджувати напевне, чи було це насправді. Я не відразу усвідомив, що варто було мені прокинутись, як у підземній гробниці враз згасло світло. Не думаю, що я був вражений чи піддався паніці, але знаю, що та ніч змінила мене — всерйоз і назавжди. Повернувшись додому, я цілеспрямовано подався до трухлявої скрині на горищі, у якій знайшов ключ, і ним наступного дня легко відімкнув ту перепону, яку так довго і намарне штурмував. Коли я вперше увійшов до підземелля у занедбаному схилі, довкола розливалося м’яке світло пізнього пообіддя. Я був ніби зачарований, моє серце калатало від радощів, які я навряд чи можу описати. Щойно я причинив за собою двері і спустився слизькими сходами при світлі єдиної свічки, як зрозумів, що знаю дорогу; і хоч свічка потріскувала у затхлому повітрі цього місця, у пліснявій атмосфері гробниці я напрочуд почувався ніби вдома. Роззирнувшись, я побачив багато мармурових плит, на яких покоїлися труни або їхні рештки. Деякі з них були запечатані і неторкані, а деякі уже майже розсипались, залишивши по собі лише срібні ручки і таблички, розкидані серед купок блідого пороху. На одній з табличок я прочитав ім’я сера Джофрі Гайда, який приїхав із Сассекса у 1640 році і помер тут через кілька років. У добре помітному алькові була одна непогано збережена домовина, поки що порожня, підписана лише єдиним іменем, від якого я водночас усміхнувся і здригнувся. Якийсь дивний порив змусив мене залізти на широку плиту, загасити свічку і влягтись у порожню домовину.

У сірому світанковому світлі я виліз із підземелля і замкнув ланцюг на дверях. Я вже не був юнаком, хоча мене холодила лише двадцять одна зима. Селяни, які встали спозарання і бачили, як я повертаюся додому, дивно поглядали на мене і чудувалися зі слідів розгульного бенкету, які вони бачили на тому, кого знали як стриманого і усамітненого чоловіка. Я не з’являвся батькам на очі, аж доки не освіжився довгим сном.

Звідтоді я щоночі проникав до склепу; споглядаючи, чуючи і роблячи речі, про які я ніколи не розповідатиму. Моя мова, завжди чутлива до сторонніх впливів, першою зазнала змін; невдовзі помітили архаїку, що раптово з’явилася у моїй дикції. Згодом у моїх манерах проступила дивна сміливість і нерозсудливість, аж доки, попри моє природжене відлюдництво, я несвідомо став провадити світський спосіб життя.

Раніше мовчазний, я враз зробився красномовним, то вдаючись до легкої іронії Честерфілда[3], то до безбожницького цинізму Рочестера[4]. Я виявляв дивовижну ерудицію, геть відмінну від чернечої мудрості, якою я захоплювався в дитинстві; змережив усі форзаци своїх книжок дотепними експромтовими епіграмами в стилі Ґея, Пріора і своєрідної дотепності римувань Авґустина. Одного ранку за сніданком я наблизився упритул до катастрофи, продекламувавши у виразно хтивій манері потік вакхічних непристойностей вісімнадцятого сторіччя; дещицю георгіанської грайливості, яка ніколи не була занесена в книжки, щось на кшталт цього:

Гей, хлопці, несіть кілька елю барил, і вип’єм, бо завтра обернемся в пил;

Кидайте в полумиски різні м’ясива,

Бо пити і їсти — то все, що нам миле: наповнюйте чари, бо ми вже примари, і мертвий не п’є за дівча й господаря!

Анакреонт з носом синім нам радить:

Що отой ніс, як ти щасний і радий?

На Бога! Та краще синячити тут,

Ніж білим як сніг — і у вічную путь!

Дівча чарівне, цілуй-но мене;

Нема в корчмарів кращих дочок, бігме!

Он Гаррі, міцний, ніби той вітролом,

Та впала перука — і він під столом;

Бо чаші налити й по колу пускати —

Миліш під столом, ніж під ґрунтом лежати!

Балакайте, смійтеся, поки вам п’ється:

Шість футів під вами ніхто не сміється!

Я вже геть синій! Я ледве бреду,

Я навіть не тямлю вже, що я мелю!

Хазяїн, най Бетті забéре крісла;

Додому я йду, бо дружини нема!

Дай руку ж мені, бо все бачу в імлі,

Та радий, допоки лежу на поверхні землі!

Приблизно тоді ж я зауважив, що почав боятися вогню і грозових злив. Раніше мені було байдуже до таких речей, зараз же вони мене просто невимовно лякали; щоразу, як небеса вибухали електричними розрядами, я втікав у найглибші закапелки дому. Улюбленим моїм сховком за дня став зруйнований підвал згорілого маєтку, я полюбляв уявляти, якою була ця споруда на початку. Якось я випадково перелякав селянина, відвівши його у покинутий підвал, про існування якого я знав, незважаючи на те, що його не було видно і він був забутий вже не одне покоління.

Нарешті трапилось те, чого я давно боявся. Мої батьки, стривожені змінами поведінки і зовнішнього вигляду свого єдиного сина, вирішили відстежувати кожен мій крок, з добрими намірами шпигуючи за мною — і це загрожувало катастрофою. Я нікому й ніколи не розповідав про відвідини склепу, змалечку оберігаючи свою таємницю з майже релігійною затятістю; але зараз я був змушений посилити пильність, заплутуючи у видолинку свої сліди, щоб збити з пантелику можливих переслідувачів. Свій ключ від підземелля я завжди носив на шворці на шиї, про його існування знав тільки я. Я ніколи не виносив з гробниці нічого, що траплялось мені там на очі.

Одного ранку, коли я вилазив із вологого склепу і не надто міцною рукою закріпляв ланцюг на брамі, я побачив у прилеглих чагарях перелякане обличчя спостерігача. Мабуть, наближався кінець; мій притулок викрили, мету моїх нічних подорожей було розкрито. Чоловік не озвався до мене, тож я поквапився додому, щоб спробувати підслухати, про що він розповідатиме моєму турботливому татусеві. Чи дізнаються всі про мій притулок за завішаними ланцюгами дверима? Уявіть моє приємне здивування, коли шпигун довірливим шепотом розказав моєму батькові, що я провів ніч у прихистку біля склепу; перед моїм внутрішнім зором постала улоговина поблизу прочинених дверей із навісним замком! Яким дивом він міг так помилитися?

Тепер я впевнився, що мене береже якась надприродна сила. Ставши сміливішим завдяки цьому подарунку небес, я знову почав цілком відкрито відвідувати підземелля, впевнений, що ніхто не помітить, як я заходжу досередини. Цілий тиждень я щасливо насолоджувався своїм могильним товариством, яке мені не можна описувати, а тоді трапилось те, через що я опинився у цій проклятій обителі скорботи і одноманітності.

Не варто було мені йти тієї ночі; у хмарах ширяло передчуття грози, з болота на дні улоговини здіймалося пекельне фосфоричне сяйво. Поклик мерців також змінився. Він звучав не зі склепу у схилі, а з обгорілого підвалу на вершині пагорба, його демон затягував мене у свої незримі пазурі. І коли я підходив до гайка на рівнині перед руїною, то спостеріг у затуманеному світлі місяця те, що завжди підозрював.

Уже сто років як зруйнована садиба знову здіймалася у своїй статечній красі перед моїм враженим поглядом; кожне вікно розливалось сяйвом багатьох свічок. Довгою під’їзною доріжкою котилися екіпажі бостонської дрібної аристократії, пішки ішли численні гурти напудрених франтів із сусідніх маєтків. Я змішався з юрбою, хоч і знав, що моє місце — серед господарів, а не серед гостей. У залі лунали музика і сміх, ріками лилося вино. Кілька облич були мені знайомі; хоча