Шлях меча - Генрі Лайон Олді

А й справді! Я зовсім не подумав… та мало що могло тут протягом минулого століття змінитися! Хоча, дивлячись на садибу, можна було вважати, що в Мейлані час стоїть або навіть лежить і міцно спить.

І взагалі – я виїхав звідси молодиком, якого більше цікавило вміння вести Бесіди, ніж уміння розбиратися в спадкових правах.

– А ти? – трохи розгублено запитав я.

– А в мене свій дім є. По сусідству. В одному кварталі з твоїм двоюрідним братиком і моїм дорогоцінним небожем Да-дао-шу. Великий Да, повернувшись минулого літа з Кабіра, так і оселився там… Одне слово, будемо один до одного в гості ходити.

– Прошу вибачення, Вищі, – втрутився в розмову Заррахід, – але, наскільки я зрозумів, ця садиба – майно Вищого Дан Ґ’єна, відомого як Мейланьський Єдиноріг?

Чомусь погано в нього виходило тепер зображувати дворецького… раніше він ніколи б не втрутився у розмову без попереднього дозволу.

– Так, звісно, – з гідністю схилив руків’я Ковкний Перст.

– У такому разі я як дворецький і управитель справами хотів би негайно взятися до своїх обов’язків. Чи не могли б ви виділити мені когось, хто зумів би якнайшвидше ввести мене в курс справ?

– Звісно… Але навіщо такий поспіх? Почувайтеся гостем а після закінчення свята…

– Я всерйоз побоююся, Вищий, не дочекатися не лише закінчення, але й початку свята! – нахабно перебив мого родича есток, а я ледве стримувався, щоб не засміятися. – Вибачте мене за зухвалість, але таких зателепкуваних Малих, яких я бачу тут, у Кабірі й на поріг дому не пустять! Отож – дозвольте взятися до справ?

Здивований таким натиском з боку мого, так би мовити, дворецького, Ковзкий Перст особисто рушив вводити Заррахіда в курс справ, що було з його боку верхом поваги, – і ми з Ченом і Дзю на кілька хвилин залишилися самі.

Чен одразу ж опустив латну рукавицю на моє руків’я.

– Молодець Зарра! – щиро захопився Уламок. – Моя школа! Хвацько він цього Слизького Пальця вгриз!..

– Кого-кого?!

– Слизького Пальця! Чи як його там?..

Слуга-людина, що пробігав мимо, глянув, як Чен регоче, нишком знизав плечима й побіг далі…

Ченові-Мені знадобилося менше хвилини, щоб переконатися, що розмова Чена з Ляном Анкором-Куном майже точно повторювала мою розмову з Ковзким Перстом – із тією лише різницею, що Ченові й Ляну спершу довелося познайомитись, і спільних спогадів у них не було.

Ага! Кос хоч і назвався дворецьким, але встиг шепнути Ченові, що це все так, для підняття Ченового престижу, а взагалі він, Кос ан-Танья, не такий дурний, щоб лізти двічі в одну й ту ж петлю, і на службу до такого безвідповідального господаря повертатися не збирається. Ні за яку платню. Яка йому, Косові ан-Таньї, від сьогоднішнього дня мусить сплачуватися щомісячно, можна в місцевих грошових одиницях.

Утім, платня платнею, а Кос із Заррахідом так взялися за діло, що садиба миттю почала нагадувати забутий на жаровні чайничок із вином, і коли години за три почали збиратися гості – все було готове. І навіть більше ніж готове.

Ковзкий Перст лише дивувався.

– А ти й справді – герой! – захоплено бряжчав він. – Роздобути такого дворецького…

– Місця знати треба! – замість мене відповів Дзю. – Де Заррахіди водяться! Так, не заздрю я вашим ледарям – він їх прудко до клинка прибере… І, певно, не лише їх.

Здається, Перст не зрозумів натяку – і добре, що не зрозумів!

…А ще за півгодини я вже відпочивав у збройовому кутку одного з павільйонів, розлігшись на дуже зручній двоярусній підставці – це була моя перша підставка, виточена одразу після мого народження з мореного горіха – а навколо мене перемовлялися гості, Дзю потішав усіх, беззлісно перелаюючись із Саєм, і біля східної стіни Придаток, щойно увійшовши, розміщав мого двоюрідного брата Да-дао-шу.

– Вітаю, Великий Да! – гукнув йому я. – Шешез велів тобі привіт передати – ото я й передаю!..

– Привіт хоч великий? – усміхнувся Да-дао-шу, хитнувши волосяним хвостом.

– Та не менший від тебе!

– Тоді нормально… Чуєш, Єдинороже, а яким це вітром тебе в рідні краї занесло?

– Попутним, Да, попутним… і в справах, і в гості, і так просто, – ухилився я від прямої відповіді, тим паче, що хоч у розмові, хоч у Бесіді з Великим Да мені залишалося лише ухилятися й чекати свого часу.

– Вік уже вдома не був.

– Ох, здається мені, що ти нам іржу на клинки наводиш, – без натяків заявив Кханда В’ячасена, що висів навпроти.

Кханда, як і Ковзкий Перст, числився старійшиною і членом тієї ж таки Ради Вищих Мейланя, що відправила мене свого часу в заслання. Сам Кханда був прямим і широким Звитяжцем з двосічним клинком і простим, але покритим найтоншим різьбленням, кістяним руків’ям.

Крім нього й Ковзкого Перста, більше ніхто зі старійшин і членів Ради до мене в гості не з’явився.

Як з’ясувалося пізніше,