Шлях меча - Генрі Лайон Олді
Щоб приховати схвилювання, я глибше пішов у Чена – та ні, я просто пірнув у нього! – і вже очима Чена-Мене спокійніше глянув на обидві Емейські шпиці, а тоді – на Юньер Мейланьську.
«Вухастий демон У! – думав Чен-Я. – Кожен нормальний чоловік – а я нормальний чоловік, і не сама лише Чин може підтвердити це, – побачивши правительок Юньер, просто зобов’язаний втратити дар мови! І натомість мимоволі зобразити дурнувату усмішку й собачу відданість у погляді. Ні, звичайно, вона аж ніяк не сліпуче прекрасна і таке інше – а я не закоханий у неї, щоб приписувати їй усі ці чесноти – але воістину це найжіночніша з усіх бачених мною жінок… сама Мати Родючості, символ темного начала…»
Я зрозумів, що ховатися нікуди. Чен-Я міг зовсім спокійно дивитися на кокетливих Емейських шпиць, але не міг байдуже бачити пані Юньер; зате Я-Чен розглядав пані Юньер хіба з легкою цікавістю, зате дві тендітні шпиці…
Що робити?!
«Що робити?! – думав Чен. – Ні, я не описуватиму цю гнучку талію зрілої, але не розповнілої жінки; талію, обтяжену стегнами танцівниці з храму Яшмових фей… і не візьмусь я описувати її легку впевнену ходу, і владно іронічний погляд, і…»
Мені несподівано стало весело, і я нечутно засміявся.
«Прокляття! – вилаялися ми обидва, але вже з добрячою долею гумору. – Ні, я – обидва наших „я“ – не будемо взагалі нічого описувати, а краще будемо думати про Чин і Вовчу Мітлу, і про те, що наші однолітки в Кабірі давно мають по дві, а то й по три дружини…»
Краще ми взагалі ні про що не будемо думати. Узагалі.
– Будете мовчати, – попередив мене Уламок, – я почну перший. І тоді не ображайтеся…
Це витверезило нас краще від відра холодної води (на Чена) й удару Ґвеніля (по мені). Досить було лише уявити собі галантність нашого Уламка і його манеру вести світські Бесіди, щоб сказати вголос бодай що-небудь, не даючи Дзютте нас випередити.
Чен квапливо підхопився, з гуркотом перекидаючи ослінчик і жаровню – остання, на щастя, була холодна, інакше не минути пожежі – а я вилетів із піхов у вишуканому салюті, перерізавши по дорозі планку найближчої до нас штори; планка виявилася опорною, і штора, перехнябившись, мало не брьохнулася на підлогу.
Наступна ж фраза Емейських шпиць мене нажахала.
– А ви саме такий, яким ми вас собі уявляли, – хором мовили шпиці, і їхні центральні колечка, у які були просмикнуті пальці Придатка… себто, пані Юньер, м’яко дзвякнули. – Точнісінько такий… Можна?
«А ви зовсім не такий, яким я вас собі уявляла, – віддалися в мені слова Юньер Мейланьської, почуті Ченом. – Абсолютно не такий… значно м’якший і водночас мужніший. Певно, так не буває… і ще ви молодший. Можна?»
– Можна, – відповіли ми, не зовсім розуміючи, про що мова.
Кінчики шпиць легко й ніжно торкнулися Ченових грудей, і шнури верхніх застібок марлотти впали вниз. Потім шпиці сковзнули по відкритому зерцалу лат, повільно обводячи в’язь викарбуваного двовірша-бейта, ледь посвистуючи від зіткнення з полірованим металом, зачіпаючи хустками розпахнуті поли марлотти… це було так по-жіночому, настільки відвертий прояв цікавості…
І тут я майже зовсім заспокоївся. Лат вони, бачте, ніколи не бачили! Поторкати їм, бачте, захотілося! То ми з Ченом такі, як вони, бачте, собі уявляли, то не такі… Шулма їх забирай! Звикли, певно, що від шанувальників відбою немає… що ж, будемо шанувальниками!
– Мені казали, що я знатний, – чітко продзвенів я, згідно з етикетом, описуючи вісімку, – але перед стародавністю роду Емейських шпиць Мейлань-го блідне стародавність будь-яких родів (це була неправда, але хто візьметься перевіряти правдивість лестощів?)! Я вчився вишуканих манер і шляхетного вміння Бесіди, гідних справжнього Звитяжця, але перед вашою витонченістю й гостротою розуму, о володарко помислів, тьмяніють будь-які чесноти – якщо, звичайно, вони не належать вам! Чи можу я вважати себе пробаченим за першу незручність?
Права шпиця погралася зі шнуром марлотти й, опустившись униз, зупинилася біля руків’я Дзютте.
– А це, гадаю, особистий радник царственого ятагана Шешеза фарр-ла-Кабіра, Дзютте… е-е-е…
– Гадаю, – доволі неввічливо перервав її Дзю. – Дзютте Уламок, з вашого дозволу! Але я не радник. Я – блазень. Не вірите? Хочете, пожартую? Можу навіть цілком пристойно…
– Шкода, – розчаровано мовила ліва шпиця.
– Що – шкода? – негайно зацікавився Уламок. – Що можу жартувати цілком пристойно? Тоді, знову ж із вашого дозволу, можу й цілком непристойно…
– Ні, не це, – хором відповіли Емейські шпиці. – Шкода, що ви не радник. Інакше б ви порадили Мейланьському Єдинорогові не виголошувати нам надмірних компліментів. Це ми чуємо щодня, і для цього не треба їхати з Мейланя в Кабір, щоб через сотню років повернутися назад.
– Зате я виголошую компліменти доволі рідко, – втрутився я. – А останнім часом, бачте, взагалі обходився без цього. Так воно вже в мене останнім часом складалося.
– Отож бо, – усміхнулася права шпиця. – Тепер ви більше пасуєте для тієї ролі, яку вам приписують у всьому еміраті.
– Ролі? Якої роль?!
– Ролі героя. Суворого
