Шлях меча - Генрі Лайон Олді

гублячи жодної деталі… І я розповів. А потім знову побачив ці піхви. Піхви як піхви, нічого особливого… Зачарування минуло. Коли любиш, неможливо розповісти, за що любиш… а якщо можливо – це вже не любов. Чене, Єдинороже – гляньте в щілинку: чи не видно там шпиць Мейлань-го і їхньої Юньер?

І ми глянули. І побачили Емейські шпиці й пані Юньер, що з кимось розмовляють. І ще побачили накриті столи, гостей, що входять… усе, як звичайно. І знову – Емейські шпиці. І знову Юньер Мейланьська.

І – нічого. Сизий дим над жаровнею. Потрясіння минуло. Чарівні сестри-Звитяжці, приємна й розумна жінка… і що?.. і не більше.

– Ти жорстокий, Дзю, – тихо сказав я.

– Спасибі, Дзю, – тихо сказав Чен.

– Ти жорстокий, Дзю, – тихо сказали ми. – Спасибі.

– Немає за що, – буркнув Уламок.

І додав:

– Я – блазень. А блазні добрі не бувають.

– Ти блазень Шешеза фарр-ла-Кабіра, – навіщось завважив я.

Дзю усміхнувся.

– А ти? – запитав він.

– Що – я?

– Ото ж бо… – невлад закінчив Уламок. – Блазні не бувають добрі, Єдинороже. І ще – блазні не бувають чиїсь…

– Наставник був добрий, – пробурмотів Чен-Я, і залізні пальці на моєму руків’ї перетворилися на лещата, я мало не закричав від болю.

Від того, давнього болю, від луни нічного Кабіра, від ночі, в якій умирав маленький ятаган —Дитячий Учитель…

– Наставник був добрий, – ледь чутно погодився Дзютте. – Наставник – був.

3

А свято вийшло таким, як і будь-яке інше. Місцеві Придатки що стало сили гомоніли за багато накритими столами, всіляко розважаючи Чена; у збройовому кутку найповажніші тутешні Звитяжці не давали мені нудьгувати, розпитуючи аж ніяк не про вбивства й переслідування, а про кабірські моди й турніри, про вдачу ятагана Шешеза, про Посвяту в старого Фархада й про інші приємні речі, що налаштовують на марнослів’я.

Я з награною жвавістю відповідав, часом даючи нічого не значущі обіцянки провести Бесіду то з любим гаком із сімейства Тьє-Чінчі, то із ввічливою, але настирною дворучною сокирою Фен-тоу-фу – даруйте, заради Небесного Молота, як тільки випаде вільна хвилинка, а ось коли вона випаде – невідомо, але я обов’язково, обов’язково…

«І чому мені щораз свята передрікають якусь неприємність?! – міркував я, вдаючи, ніби слухаю мейланьські плітки у викладі двох говірких шабель Чандрахасса. – Чому?! Посвята в Абу-Салімів – і турнір, веселощі в Коблана – і побоїще в провулку; тепер у Мейлані два торжества поспіль – і казна-чому оголошуються заручини! До чого тут заручини?! Звісно, Чена давно пора женити – але зараз не час… а мені весілля грати – справа, звичайно, хороша, але хто Вовчій Мітлі пояснить, що вона, справа ця, хороша і що не треба з цього приводу хустки в шпиць Мейлань-го на ошмуття сікти…»

Деякі із запрошених гостей час від часу виходили із зали вести Бесіду – тут було не заведено вести Бесіду в залі. Мені ніхто відкрито не пропонував узяти в цьому участь, але чимало Звитяжців питально поглядали в мій бік. Я ігнорував дозвільну цікавість місцевих задирак, які чекають, так би мовити, від героя дня негайних подвигів, – і у свою чергу не раз косився на Емейські шпиці, які не відвідували збройовий куток, а увесь час перебували за полою безрукавки Юньер.

Я чекав продовження – надто вже ці слова про заручини були невчасні, щоб вважати їх просто веселим жартом – але продовження не було.

Невже мені почулося?!.

За три-чотири випади від мене Уламок звично розважав поважну публіку. Дзю за лічені хвилини став улюбленцем, – що мене анітрохи не дивувало, – а деякі алебарди після Уламкових гострот просто падали від реготу, і їхнім Придаткам доводилося відриватися від стола й піднімати надміру сміхотливих Звитяжців.

Поруч із Уламком глибокодумно мовчав Заррахід, зрідка вставляючи короткі «так» або «ні». До речі, у парі з Дзю вони мали доволі оригінальний вигляд: один – короткий, міцний, розв’язно нахабний, і інший – елегантно вузький, спокійний, з вишуканими манерами аристократа.

Чистісінько тобі дві сторони Кабірської дійсності!

Третьої, темної сторони цієї дійсності – тобто, нашого приятеля Сая – було непомітно. Сай узагалі не показувався із-за пояса ан-Таньї й у збройовий куток не заглядав, беручи приклад зі шпиць. Але я не раз ловив його гострий погляд з-під стільниці, що нишпорив по залі.

Схоже, нікого з обпалених Шулмою тут не було.

Якийсь мій Прямий родич – юний меч Цзянь, що назвався як Баолун, Дорогоцінний Дракон, – поцікавився, що я думаю про використання піхов для відбиття деяких ковзких ударів. Я відповів, що думаю з цього приводу – хоча думав у цей момент зовсім про інше.

«Якщо ця метушня розтягнеться на дні, або й гірше – на тижні, – думав я, вислуховуючи подяки Дорогоцінного Дракона й чемно киваючи йому обома кистями, – тоді ні про які пошуки не може бути й мови! А заручини – це все-таки, напевно, жарт… хоча й доволі дивний. А ось Но-дачі – це не жартівник, і в палаці його навряд чи вдасться розшукати. Доведеться ганяти Сая з ан-Таньєю по місту – нехай виглядає своїх… Заодно треба буде попитати про зниклого Пояса Пустелі з Харзи… певно, все шукає Тьмяних і