Шлях меча - Генрі Лайон Олді
Папір був дорогий, рисовий, із легким блакитнуватим відливом, і в Кабірі він цінувався б на вагу золота. А тут, схоже, його спокійно витрачали на різну дурню всі, кому не ліньки – у тому числі й Кос.
– Сходиться, – бурмотів Кос, нервово кусаючи губи. – Ах ти, Іблісова кістка – сходиться! Оце бабця, оце матінка диких гулів – ага, оце треба буде перевірити ще раз…
– Ти де був? – запитав Чен-Я лише для того, щоб трохи відволікти ан-Танью.
Важко було повірити, що перед нами той столичний чепурун, який учора своїми манерами привертав увагу всієї місцевої знаті.
– У міській управі я був. Папери на твою садибу до ладу приводив, як і слід. У спадок вас із Єдинорогом, так би мовити, вводив. У них тут паперу навалом, ото вони й обписують його з ранку до ночі! Тут розпишися, там трьох свідків надай, тоді ще раз розпишися й перепиши все заново, щоб в ієрогліфів «цінь» хвостики тонші були й із загином уліво…
– А хіба з товстими не можна? – запитав Чен, а я лише блиснув усмішкою, слухаючи цю розмову. – І без загину?
– Можна й із прямими товстими, але тоді, за новими правилами, це вже не ієрогліф «цінь», а ієрогліф «фу», і папір уже не підтверджує права Чена Анкора на родову власність, а дозволяє вищезгаданому Ченові Анкору вчинити акт публічного самогубства шляхом розпилювання тулуба навпіл за допомогою бамбукової пилки. Гаразд, не в цьому справа…
– Нічого собі не в цьому! – удавано серйозно кинув Чен-Я. – Я сподіваюся, ти всі хвостики куди треба загнув?! Дивися, Косе!.. На випадок чого, я саме тебе тією пилкою орудувати змушу…
– Дивлюся, дивлюся… – ан-Танья все не міг відірватися від своїх записів і пергаменту Матінки Ци. – Дивлюся, а в них унизу, у напівпідвалі, архів є! І дідок такий любчик всім цим архівом заправляє! Я з ним, напевно, години чотири або п’ять розмовляв, він мені ще показував, як треба з коротким ножем у тісному приміщенні управлятися… Дуже привітний дідок, і ножик у нього просто диво! Шкода, я Сая з собою не взяв – вони б миттю знайшли спільну мову!
– Сам ніж на долоню коротший від твого ліктя, заточка однобічна, – не втримався вже Я-Чен, – замість ґарди валик невеликий, і ніж насамперед на зворотному хваті тримається… Так?
– Слухай, Єдинороже, – ще в останні дні дороги Кос навчився безпомилково визначати, хто з нас із Ченом першим звертається до нього, – це твій знайомий ніж?
– Це Хамидасі, архіваріус. Їхнє сімейство тут кожен знає. Пам’ятаю, раніше жартували, що вони на турнірах один із одним сперечаються – хто аркуш паперу трьома змахами на тридцять три частини розріже, щоб туш ні з одного ієрогліфа не обдерти! Гаразд, Косе, кажи далі…
Кос пошкріб своє вилицювате підборіддя й розреготався.
– Так ні, нічого, – пересміявшись, заявив він у відповідь на здивований погляд Чена-Мене. – Усе гаразд… Як ти кажеш, того ножа звуть? Хамидасі? А дідка – Хаом іт-Дасі! Майже тезки виходять… Одне слово, поговорили ми з Хаомом про те, про се, чайничок рожевої настоянки розпили, а далі бачу я у нього на столі книгу розгорнуту! І на лівій сторінці написано: «…і не відшукали під зсувом в ущелині Виючих Псів ні Ю Шикуаня, правителя мудрого, ні славного меча його Цзюваньдао з дев’ятьма кільцями, прозваного Долонею Долі; і плакали всі від Хартуги до Верхнього Вея, і осиротів син невдатного Ю, і овдовіла дружина його…»
– І що? – коротко відгукнувся Чен-Я.
– А поглянь, що в баби написано! Ю Шикуань, сьомий рік ери правління «Спокій опор», і Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець»… Сходиться! Але це не важливо, бо про загибель правителя й слід в архівних книгах записувати, а важливо інше… У бабці в пергаменті що далі вказано?! Ось… За десять років, у сімнадцятому році отих «Опор…» – у майбутньому часі, бач! – ваші родичі записані, Лян Анкор-Кун і меч його, Ковзкий Перст! І ще знак питання поруч стоїть! Мало що, мовляв, за десять років після нещасного Ю Шикуаня з Ляном Анкором-Куном і його мечем буде! Зсув – не зсув, різне в житті трапляється… що ж це за пророцтва такі?!
Бородатий Придаток із гравюри скептично подивився на розпаленілого ан-Танью – то й що, мовляв? Чен і я його підтримали. Ото вже оракул… і без тебе знаємо. Що знаємо? Що нічого не знаємо…
А Кос не звернув на наш ранішній скепсис ані найменшої уваги.
– Я дідкові й кажу: ваш правитель Ю в сьомому році загинув? У сьомому, відповідає. Тут я й запитую: а за десять років до того нічого схожого у вас не траплялося? Дідок подумав і брівки морщить – це, каже, на тридцять другому році ери правління «Весняні потоки»? Я киваю про всяк випадок, і ліземо ми з дідком у паперові поклади! Риємося там, риємося й з’ясовуємо, що смертей безглуздих того року не виявлено, зате було велике горе в родині купця Сейдзі О-рекю, оскільки давній родинний спис купця зламався…
Я стрепенувся, як буває іноді під час довгої й стомлюючої Бесіди, коли відчуєш – ось віно, вирішальний момент! – і звідки лише сили візьмуться!..
– Спис Катакама Ярі?! – нетерпляче запитав Я-Чен. – Так?! Під наконечником масивний гак, загнутий догори?! Подробиці, Косе, подробиці! Що ти там вичитав?!.
– Катакама… – розгублено промимрив ан-Танья. – Катакама Ярі, а щодо гака
