Шлях меча - Генрі Лайон Олді
А що робити? Інакше ми – всі шестеро – по черзі будемо то глухі, то німі…
– Ще раз подивімося, – повторив Уламок. – Торік улітку правитель Цзюваньдао втрапляє під зсув. Хто винен? Та ніхто не винен, сам поліз в ущелину… За десять років до того ламається Білий тигр, Катакама Ярі, і наконечник його губиться в криниці. Знову ніхто не винен. Хіба невмілий Придаток – але ж купець цей, певно, невмілий не був! Гаразд, відраховуємо назад ще десяток!.. Шамшер іль-Самак потрапляє в колесо, і його життєвий шлях закінчується… Так?
– Так? – повторив Я-Чен для Коса.
Тобто, звичайно, повторив усю Уламкову тираду.
– Так, – кивнув ан-Танья. – І знову випадковість. Радник Ван нібито перечепився, Шамшер із піхов випав – і все! Ловити й карати нікого, крім, хіба, недбайливого арбакеша, який не встиг притримати коней.
– Угу, – пробурчав Дзю. – Нікого… Це в нас уже троє з Ради Вищих. Ковзкий Перст досі живий і здоровий, чого й нам бажає… Хто ще живий?
– Я на святі в Емейських шпиць помітив подвійну палицю Убан, – почав пригадувати я. – Потім ще Бадека ханг-Туна з клану ножів… Усе, здається. Ні, не все – Кханда! Кханда В’ячасена! Пам’ятаєш, Дзю – ти ще з ним віком мірявся!
Кос покопався у своїх записах.
– Двоє тутешніх чиновників – сказав він, – виїхали у Верхній Вей за десять із половиною років до зламаного Шамшера. Ось, тут у мене запит із Вея – де, мовляв, чиновники, чому не зголошуються?! Отже, з Мейланя вони виїхали, а до Вея не доїхали… Причому один із чиновників мав при собі кинджал Ландинґ Терус, який узяв у батька, а другий віз двозубець Ма, Язик Кобри. Хвала мейланьській докладності – все записано!
– Ще б не записано! – додав я від себе. – Мабуть, Хамидасі простежив, щоб переїзд старійшин у Вей був описаний як слід!
Заррахід піймав на клинок сонячний промінь, у якому танцювали невагомі порошини, задумливо пограв зайчиками й знову насупився.
– Четверо живі, – підвів риску есток, – троє загинули, двоє пропали безвісти… Це дев’ять. Що сталося з іншими чотирма? Їх же тринадцять було в Раді?
– За давністю років відомості уривчасті, – розвів руками ан-Танья. – Але дещо довідатися вдалося… Брати Бенкей і Акіро з родини Маурі-мисливців пішли в солончаки, що біля Кулхана – це було за п’ятдесят років до загибелі правителя Ю Шикуаня й меча Цзюваньдао – і не повернулися. За рік за ними пішов син Бенкея – і, відповідно, небіж Акіро, – молодий Нух Маурі, і теж не повернувся. Ось виписка зі зводу перепису населення. Розділ «Квартал Фа лінь», рік відповідний…
Кос демонстративно помахав у повітрі одним із папірців.
– Хороша в мене людина Кос ан-Танья, – поважно сказав есток Заррахід. – Розумна…
Я-Чен переклав ан-Таньї слова його меча, і сталося неймовірне: улещений Кос зашарівся.
– Отже… – ще раз повторив він. – Бенкей і Акіро Маурі, а з ними…
– А з ними, – раптом утрутився Сай, – з Акіро й Бенкеєм, були Сунь-Павлин і Масакірі-кай. Маленьке бойове віяло, строкато розфарбоване по всіх пластинах, і величезна сокира з руків’ям завбільшки з високого Придатка. Аякже… на лезі сокири ще гравірування – стрибучий барс…
– Ти їх бачив? – стрепенувся Я-Чен. – Де?
– Де я їх міг бачити? – здивувався Сай. – Вони ж піввіку тому в солончаки пішли! Чув я про них… по той бік Кулхана чув, у Шулмі, в наметі племінному! Клевець один на нашій повстині – на яскраво-червоній повстині – пам’ятав, як приволокли колись давно в плем’я двох Придатків і двох Звитяжців. Придатків він, ясна річ, не запам’ятав, зате Звитяжців… Казав – віяло з павиним розфарбуванням і сокира з гравіруванням. Наскільки я розумію, це й були Масакірі-кай і Сунь-Павлин, старійшини Ради!
– Отже, у Шулмі їх шукати треба, – сам до себе забринів Уламок. – Цікаво…
– Не треба їх шукати, – глухо буркнув Сай. – У священній водоймі вони, у тіні плаща Жовтого бога Мо, хай йому грець! Із білої повстини два шляхи ведуть – або на повстину яскраво-червону, або у священну водойму… Розповідав клевець, що не змогли ні віяло, ні сокира самих себе переробити. Не пролили крові старійшини Мейланя Сунь-Павлин і Масакірі-кай, а за гордість у Шулмі розплачуватися доводиться! У них наша гордість боягузтвом зветься.
Ми помовчали. Товста божевільна муха, дзижчачи, гасала від стіни до вікна й назад; стінні панелі з горіха «драконове око» відливали коричневим й чорним, через що кімната трохи рябіла, як вода озера під легким вітром.
Було тихо. І навіть Придаток на гравюрі стишився, потупив погляд і закусив у роздумі жмут бороди.
– Припустимо, що я знайду тих, що залишилися, – першим порушив мовчання я. – Я знайду старійшин Каму Мотогарі й Наґінату Каторі сан-Кесе, і з’ясую, що вони живі-здорові. Або що їх спалили в ковальському горні, утопили в криниці чи вкрали сто років тому. То й що? У Кабірі бодай були винні в убивствах – я не хочу тебе зачепити, Саю! – а тут суцільні збіги й випадки…
– І всього раз на десятиліття, – додав Кос. – Доволі-таки рідко.
– Це для вас, людей, рідко, – обірвав його Дзютте, а Я-Чен слухняно перекладав слова обох. – А для нас, Звитяжців, із нашим життям – це навіть дуже часто. Більше ніж часто… У Кабірі
