Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Усе бачили купці, усе чули вивідачі, та не всі розуміли і одні, й інші – бо саме тоді, в останні роки життя аль-Мутанаббі, все частіше в еміраті говорили про Етику Зброї, створюючи, по суті, новий культ…

(«Дуже цікаво! – оживився я, повторюючи недавній вигук Матінки Ци. – Адже, за нашими переказами, приблизно тоді підійшла до завершення епоха Диких Лез, і наші предки вперше усвідомили свою суть, назвавшись Звитяжцями. До речі, історія найбільш знатних родів – якщо відкинути недостовірний вимисел – реально простежується теж із третього-четвертого десятиліття після взяття Кабіра. Ось, бачте, як… а вона каже – Етика Зброї! Гаразд, слухаємо далі…») …Традиція давати зброї власні імена набула сили. Кожна родина неодмінно мала родинну зброю кількох видів, передаючи її в спадщину. Найкращі клинки урочисто вручалися первородним дітям у день їхнього повноліття – але в разі переваги молодших братів або сестер родову зброю одержували вміліші, попри старшинство.

Зброя ставала символом родини, знаком роду, і заслужити право носіння родинної святині вважалося справою честі…

(«Звісно, це ж з їхнього погляду! А ми казали, що Звитяжці почали займатися вихованням і підготовкою Придатків. Знову ж, церемонія Посвяти…») Оскільки зброю вже до певної міри ототожнювали з її носієм, мало не приписуючи мечеві або тризубцеві людські якості, то в домах з’явилися спеціальні збройові кутки й навіть зали – з окремими підставками для кожного меча, стійками для списів, алебард або тризубців; килимами, де розвішувалися шаблі й кинджали.

Виготовлення зброї стає таїнством, догляд за нею – ритуалом, вправи з нею – мистецтвом. Родинний меч клали в колиски й на смертне ложе, клинком клялися й оспівували його в піснях; зброю можна була зберігати тільки в спеціально відведених для цього місцях, і клали її туди з пошаною; зламати клинок, нехай і чужий, вважалося святотатством, яке позбавляє людину права на повагу в суспільстві.

Зброю не кидали, де завгодно, а передавали з рук у руки з шанобливим поклоном; демонструючи, торкалися її лише шовковою хусточкою або рисовим папером…

Символ справді ставав святинею.

Двобої, пов’язані з вирішенням певних суперечок, які могли завершитися смертельним результатом, почали вважатися такими, що суперечать канону Етики Зброї. Аристократи гидливо морщили носи – чи багато честі випустити кишки суперникові?! Тим паче, що кожна палиця має два кінці – а раптом не ти йому, а він тобі?..

Багаті люди починають наймати собі так званих Хранителів Честі – щоб ті боролися за них у випадку вирішення питань честі, коли це вже двобій, а не звична Бесіда. А позаяк Хранителями Честі ставали в основному великі майстри, у них незабаром формується власний канон відносин, згідно з яким вважається незмивною ганьбою вбити або поранити побратима по ремеслу (вірніше – по мистецтву!). Значно більшою доблестю, значно вагомішим набутком честі своєї й честі наймача оголошується вміння лише намітити точний удар, зрізати ґудзик з одягу або пасмо волосся з голови, розпороти пояс тощо.

(«Ага, це вже дуже й дуже знайоме!..») Мистецтво Хранителів Честі майже миттєво входить у моду й викликає заздрість знаті й простолюдинів, помішаних на володінні зброєю, і як результат – військове мистецтво стає невід’ємною частиною виховання будь-якої людини.

Не військове ремесло, а військове мистецтво.

І так проходять роки, десятиліття…

Так проходять століття.

А для збереження уражаючої сили удару, для дотримання традицій минулого окремо продумуються й ретельно розробляються змагання з рубки предметів: згорнутих циновок, шкіряних ляльок, лози, жердин тощо…

(«І правильно! Нічого даремно Придатків псувати – як сказав би той же Ґвеніль… По-перше, Придаток теж людина – чого Ґвеніль ніколи не сказав би – а по-друге, вчиш його, вчиш, душу вкладаєш, років десять-п’ятнадцять витрачаєш (адже живуть Придатки напрочуд мало, навіть найкращі) – а тут якийсь невправний герой рубанув з плеча, і вся праця нанівець! І образливо, і шкода – праці шкода, себе шкода… і Придатка теж шкода. Правда, Ґвенілю?») Культ Етики Зброї процвітає, зброя супроводжує людину від народження аж до смерті, про неї складають пісні й вірші, нею клянуться, за нею доглядають, як ні за яким іншим майном…

(«Чув би це Дзю! Ото він задав би їй… Майно! Бережуть і доглядають – це добре, клянуться й оспівують – ще краще, а ось інше… сама вона – майно! Утім, якби Придатки почули думки Звитяжців про себе… Ох, варті ми одні одних!..») Формується мовби новий спосіб спілкування за допомогою зброї – наприклад, мова меча. Піднятий меч в одному випадку означає вітання, в іншому – виклик (саме виклик, а не запрошення!) на Бесіду; опущений або вкладений у піхви особливим чином меч – визнання поразки; у чужому домі не прийнято тримати меч при собі, бо це іноді трактується як неповага до господарів (виняток робиться лише для родичів і близьких друзів, та й то не для всіх); меч під час розмови слід класти з правого боку від себе й руків’ям до себе, а не вперед; різке засування меча в піхви, коли він брязкає об устя піхов, може образити співрозмовника…

І, звичайно ж, обряд виготовлення нової зброї! Коваль три дні дотримується посту й поміркованості, молиться й одягається в чисте; він запалює кадило, у кузні обов’язково присутня «родинна» зброя… все це чудово знають зараз, але складалися ці звичаї саме тоді, у перші півтора-два століття після взяття Кабіра.

Саме тоді…

«…саме тоді, коли наші предки остаточно й безповоротно усвідомили себе Звитяжцями, – думав я. – Все правильно. Ось лише ми