Українська література » Фентезі » Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Читаємо онлайн Шлях меча - Генрі Лайон Олді
минулим, а майже й не минулим зовсім, бо хіба ж це минуле – правитель Ю і його меч?.. ні, це зовсім не минуле, а бабця, що вижила з розуму, записала для пам’яті – забуде ж, і не згадає нічого, і ніколи, і нізащо…

Слова старенької начебто й чіплялися одне за інше, але змісту в них не було ані на дирхем.

– А друга приписка? – похмуро запитав Кос. – Щодо Ляна Анкора й Ковзкого Перста?! І чогось нехорошого, що має з ними трапитися за дев’ять років?! Ви випадково пророцтвами не займаєтеся?

Даремно це він… необачно. Цю стару відьму в лоб не візьмеш, і якщо ан-Танья не зрозумів це під час нічної Бесіди…

– За дев’ять років? – дуже щиро здивувалася Матінка Ци. – Бути цього не може! Певно, наплутала щось, кошик старий, дірявий…

Вона поспішно розгорнула сувій – до речі, ні Чен, ні я так і не помітили, коли ж вона встигла підсунути його до себе – довго вчитувалася в нього, ворушачи губами (чого за нею доти не спостерігалося, навіть під час прочитання бейту-двовірша на латах), потім відірвалася від читання й подивилася на нас наївними й чесними очами.

– Рік переплутала! – сплеснула руками вона. – Стара стала, плутаюся постійно… хотіла одне написати, а написала інше.

Якось ми не зауважили, щоб вона хоч у чомусь плуталася!

– Гачок не туди загнула, от і вийшов сімнадцятий рік замість четвертого! Саме в четвертому році пан Лян прямим мечем завершувати Бесіди по-новому став, подвійним змахом із прокруткою, а тоді вже у піхви опускав – то й балачки пішли, мовляв, канону суперечить… Сперечалися, сперечалися, а опісля знахідку пана Ляна одностайно канонізували – і перестала вона суперечити, і зітхнули всі з полегшенням!..

Із цієї миті навіть упертий Кос зрозумів – усе, кінець. Більше ми від неї нічого не витягнемо. Навіть за повне зібрання віршів Абу-т-Таїба аль-Мутанаббі…

7

Ми з Ченом піднялися в кімнату, де сьогодні ночували (не рахуючи Дзю), і Чен незабаром кудись пішов, Уламок валявся на столі й, здається, дрімав; а я лежав на підвіконні й думав – а це зі мною трапляється нечасто.

Я думав про праву Ченову руку.

Я добре пам’ятав, що в основі Кобланів витвір був із ремінцями й застібками, за допомогою яких рука кріпилася до кукси. Але з того дня – вірніше, ночі – коли сталеві пальці вперше стиснулися на моєму руків’ї, я не міг згадати, щоб Чен бодай раз відстібав і знімав руку аль-Мутанаббі.

Мало того – сама думка про те, що Чен узагалі може зняти цю руку, викликала в мені відразу й жах.

Я відновив у пам’яті кілька моментів, коли Ченова свідомість поєднувалася з моєю, і зрозумів, що за сімома замками й дев’ятьма печатями в потайному прикомірку душі Чена Анкора Вейського таївся такий же – якщо не більший – жах перед можливістю знову стати одноруким.

І не лише. Одноруким – нехай, але самотнім… ніколи, ніколи більше!..

Навіть умиваючись зранку – по дорозі з Кабіра в Мейлань я не раз був присутній при цьому – Чен намагався при сторонніх не знімати спідньої сорочки з широкими рукавами, що закривають місце кріплення мертвого металу до живої плоті.

Ні. Живого металу до живої плоті.

А все ж роздягнувшись до пояса, Чен уникав дивитися на власне передпліччя. Мимохіть, випадково, але ніколи – пильно.

І майже одразу ж намагався вдягтися.

Немовби ні він, ні я, – а я дотепер просто не дозволяв собі міркувати про це, – немовби обоє ми намагалися зайвий раз не спокушати долю.


Те, що для всіх було легендою, пікантним випадком, можливістю зайвий раз просторікувати про дива – для нас було реальністю, довершеною, за яку дорого заплачено, і однаково рахунок донині не закрито.

І не буде закрито ніколи.

…Чен повернувся, підійшов до вікна, і ми задивилися у двір. Неподалік був ставок, від якого віяло вогкістю, а за ним, біля круглої альтанки хтось із Звитяжців старанно танцював.

Спершу я вирішив, що це один із Малих мого дому, але потім, придивившись, виявив щось оддалено знайоме в різких, із розмахами, ударах Звитяжця, напівсхованого від мене опорами альтанки.

Я подумки згустив сутінки – мейланьські вечори виявилися занадто світлі – опісля багаторазово збільшив альтанку, перетворивши її на похмуру вежу Аль-Кутуна, і усміхнувся, мерехтячи оголеним клинком.

Нехай не зранку, як було обіцяно, а ближче до вечора, але невгамовний харзієць Маскін Сьомий – ага, він же тепер Тринадцятий! – все-таки з’явився до мене в гості.

«Ходімо?» – подумав я.

«Ходімо, – подумав Чен, надягаючи на мене піхви. – Не будемо змушувати чекати гарячого Емраха іт-Башшара з Харзи. А то ще порубає нам альтанку – Кос потім до кінця життя гарчати буде…»

І ми знову зійшли вниз, залишивши Дзю відпочивати на столі.

Торкаючись поруччя сходів, я несподівано задумався над тим, чому це Пояс Пустелі з Сьомого перетворився на Тринадцятого. Я прикидав і так, і сяк, але не додумався ні до чого. Крім того, що число «Тринадцять» подобалося мені все менше й менше.

Відгуки про книгу Шлях меча - Генрі Лайон Олді (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: