Шлях меча - Генрі Лайон Олді

– Тьмяні, – відповів він.

Ми розмовляли нудно й монотонно, наче мова йшла про кільця для старих піхов або вибір дерева для підставки.

– Гм… – мовив я. – Може, познайомиш?

– Може, й познайомлю, – відгукнувся він. – Гадаю, ти швидко знайдеш із ними спільну мову. Тебе ж тепер навіть переучувати не треба… а крім того, ти Вищий, будеш правителем… і майстер, яких мало. Наче я не розумію – я тобі не Бесідник, ти зі мною можеш зробити все і навіть більше…

І аж тепер я повірив. Колишній палкий і самолюбний Пояс Пустелі ніколи не вимовив би цих слів; ніколи не зізнався б у тому, що поступається мені або будь-якому іншому Звитяжцеві в мистецтві Бесіди.

Емрах іт-Башшар легко підвівся з землі.

– То я пішов, – забринів Пояс Пустелі, ховаючи вістря в кріплення руків’я й, клацнувши, замикаючись у кільце. – Ще побачимося.

Чен сидів, широко розкинувши ноги, я лежав поруч, упираючись Ченові в гомілку – і обидва ми дивилися вслід Емрахові іт-Башшару й Поясові Пустелі з Харзи.

Сонце вже майже сіло, небо на заході було бузкове з багряними прожилками, і оголений клинок-пояс відливав червоним, через що Емрах здавався перерубаним навпіл.

Від ставка віяло вогкістю.

…Справді, сьогоднішній день виявився аж надто багатий на події. Це не на добре. Хоча нічого відверто поганого начебто не відбулося, але ми з Ченом встигли звикнути до простої істини: надмір подій ні до чого хорошого не призводить. Візьмемо, скажімо, розшукані допитливим Косом в архіві відомості – що тепер з ними робити? Мало нам було Шулми? Тепер ще ці дивні смерті й зникнення старійшин Ради Вищих – і головне, у цьому ж узагалі нікого звинуватити! Потім візит Матінки Ци – ой, і хитра ж бабця! Та ж навіть найтупішому Звитяжцеві (Уламок не береться до уваги) зрозуміло, що вона чогось не доказує… Ще одна загадка, що відверто змикається з першою.

Далі – з’ява Маскіна Сьомого-Тринадцятого! Виявляється, він таки знайшов незрозуміло кого, але називає їх Тьмяними (ассасинами, з погляду Емраха). Утім, кого б він не знайшов – якщо не вважати, що запальний харзієць просто посунувся клинком – незайве припустити, що ці Тьмяні відіграють у цих подіях якусь тьмяну роль. Яку?..

Питання, питання, знову питання – і жодної відповіді.

Коли ми виїжджали з Кабіра, злості було більше, зате питань менше. Була Шулма, з якої виходила загроза навали; були Звитяжці на чолі з Но-дачі, що втекли з Шулми; було їхнє бажання розворушити Звитяжців емірату, змусити нас згадати криваві навички. Це – страшно, це – жорстоко, але більш-менш зрозуміло. Я хоча б знав тоді, що робити – або не знав, але сподівався по дорозі дізнатися. А тепер…

З якого кінця починати?

Весілля ще це…

…Чен лежав одягнений на ліжку, торкаючись мене правою рукою, і ми міркували. Разом. Тривалий час. І невдало. Потім Чен устав, взяв Дзютте зі стола й перевісив його на стінний килим. На почесне місце.

Дзю ніяк не відреагував. Теж міркував, напевно. Або спав. Або вдавав, що спить. Принаймні, що б він не робив – він робив це мовчки. І на тому спасибі…

У двері постукали.

– Увійдіть, – мовив Чен-Я.

Двері відчинилися, і на порозі стали Кос, Заррахід і Сай.

Усі троє відверто засоромлено.

– Ти вибач, Єдинороже (Чене), – сказали вони всі разом, – але ми… твою… підставку… ненавмисно… поламали… ось.

Так і знав, що добре цей день не закінчиться! Мою підставку! Мою першу підставку! Мою улюблену підставку! Мою горіхову підставку!..

Мою першу улюблену горіхову підставку!

– Не те щоб ми її зовсім поламали, – винувато проскрипів Сай, – вірніше, зовсім, але не те щоб ми – скоріше, я…

Одне слово, усе було так.

Коли Матінка Ци нарешті пішла, забалакавши перед цим брамника-людину до півсмерті, ця чудова трійця рушила в найближчу крамницю купити квіткових пахощів. Сходили. Купили. Повернулися. Побачили мене в Бесіді з Поясом Пустелі. Вирішили не заважати (оце правильно!). І пішли вправлятися в літній павільйон, щоб Кос із Заррахідом могли краще звикнути до Сая (і це теж правильно!). Звикали собі, а тоді Сай виявив якесь лахміття на килимі, що висів за моєю підставкою – і вирішив його зрізати. Нібито для краси, але схоже було, що радше з бешкетництва.

А Заррахід у цю справу просто не втручався. І не перешкоджав. Що вже було геть неправильно.

Далі Кос із Саєм раптом промахнулися. Гаразд, усі ми не в Небесній Кузні ковані… А килим раптом упав на мою підставку. А підставка раптом звалися на підлогу. І з підставкою, уявіть собі, нічого не сталося.

Міцна виявилася.

Але Сай раптом виявив у днищі маленьку щілину, куди одразу засунув свій цікавий клинок. Отоді від підставки шматок і відпав.

Усі троє, ясна річ, перелякалися не на жарт – підставка ж стародавня, та ще й моя особиста! – а опісля дивляться й бачать, що в днищі ніша маленька відкрилася. А в ній – футляр сап’яновий. А у футлярі – сувій, стрічкою