Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Вони аплодували – до сьогоднішньої ночі.

Якщо у двобої гинув боєць-батиніт, за рік решту Дванадцять мусили відшукати й навчити добровільного неофіта, щоб до дня наступної жертви їх знову було Дванадцять і Один. Якщо ж добровольця не було, Минулі боги чекали ще рік.

Вони чекали стільки, скільки було потрібно для того, щоб у підземеллі старійшин Ради завжди зустрічали Дванадцять і Один.

Якщо у двобої гинув один зі старійшин, ми ховали його з звичаями й намагалися упереджувати балачки серед городян і членів родини загиблого. Відтак обирався новий старійшина, і ми посвячували його в таємницю Дванадцяти й Одного, вручаючи наслідну зброю покійного, і з нею в руках бився він біля вівтаря Істини Батин.

Якщо зброя ламалася в бою, що траплялося рідко – що ж, виходить, не судилося…

Якщо під час жертвопринесення ламалася зброя батиніта, тоді майбутній доброволець, новий Даї-хранитель, входив у коло останніх свідків Істини зі своїм клинком; якщо зброя залишалася ціла, її вручали неофітові як спадщину.

Так було – до сьогоднішньої ночі.

Два століття тому під час жертвопринесення Минулим богам було вбито батиніта в Кабірі; за місяць те ж сталося в Дурбані. Сім років після цього Минулі боги терпляче чекали наступної жертви, обходячи Дурбан і Кабір, бо Дванадцять не могли відшукати Одного.

Добровольців – не було.

На восьмий рік батиніти Кабіра й Дурбана відмовилися від Істини, відреклися від Прихованої Таємниці, сказавши: якщо людство й справді розучилося вбивати, отже, воно варте того, щоб бути вбитим; а ми теж люди.

Через піввіку їхні слова повторили батиніти Кимени й Хаффи, переставши бути Дванадцятьма й Одним.

Так було – до сьогоднішньої ночі.

Бо цієї ночі в підземній залі для приношення чергової жертви Минулим богам зійдуться тринадцять убивць із переконання і тринадцять убивць із примусу; і ми порушимо договір.

Ми не будемо чекати жеребу.

Ми нападемо на них перші, без попередження, усі на всіх, так, як нападають клятвопорушники – із-за рогу, підло й нещадно.

Ми вб’ємо їх усіх і зламаємо їхню спадкову зброю.

У Мейлані ніколи більше не підніме голову змія вчення Батин; у Мейлані ніколи більше не буде Дванадцяти й Одного.

У Мейлані залишиться тільки тринадцять мимовільних убивць.

Ми.

Старійшини Ради Вищих.

Ашока Вікрамадітья і його прямий важкий меч Кханда В’ячасена, Абдаль ан-Фарсід і його шабля-шамшер іль-Самак, правитель міста Сунь Шикуань і меч „дев’яти кілець“, кривий Цзюваньдао; Джанґ Тун і ніж Бадек ханґ-Тун, Сайф Одноокий із кинджалом Ландинґ Терусом, брати Орі й Рі з дворучною сокирою Масакірі-кай і бойовим віялом Сунь на прізвисько Павич; Лян Чилінь із двозубцем Ма, Язиком кобри, відтак Мотогаре Кутіє і його спис Катакама Ярі, Білий тигр; могутній коваль Ян і подвійна палиця Убан, крихітний боєць Аран Юлінь і бойовий серп Кама Мотогарі; єдина жінка в Раді, тендітна й неприборкана О Ранкесю, натхненниця сьогоднішньої ночі, і її Наґіната Каторі сан-Кесе…

І я.

Фань Анкор-Кун і прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст.

Учора я відправив свого брата, молодого Хо Анкора, наслідного вана Мейланя з Вейської галузі Анкорів, мешканців півдня, у Кабір. Хо поїхав, узявши з собою родовий меч їхньої сім’ї, який місяць тому одержав прізвисько Єдиноріг.

Їдь, Хо, і ні про що не запитуй…

Я бажаю тобі, щоб столиця стала твоїм домом, а не тимчасовим караван-сараєм!

…Інші старійшини Ради Вищих зробили так само.

На випадок чого – бруд чуток не прилипне до молоді, хвиля ганьби не захлисне їх; і їм не доведеться сплачувати наші рахунки.

Утім, якщо остання жертва Минулим богам буде принесена так, як передбачається, – ніхто ні про що не довідається.

Нехай співають пісні.

Нехай розповідають казки.

Нехай… нехай живуть, як жили.

І ми, старійшини Ради, убивці мимоволі, ми теж будемо жити, як жили; ми будемо корчитися під бичем пам’яті, але залишимося жити.

Щоб ніхто ні про що не дізнався.

Сьогодні вночі ми порушимо клятву – щоб насіння насильницької смерті пожерло саме себе.

На щастя, ми теж смертні.

А як хотілося б мені хоч трохи пожити в тому світі, який буде після нас! – після нас, клятвопорушників і вбивць, останньої жертви Минулим богам!..

Невдовзі північ…»

– Усе, – задумливо сказав я, міцніше стискаючи сталеві пальці на руків’ї Єдинорога.

«Ні, не все, – беззвучно відгукнувся він. – Ти впустив один аркуш. Он, під столом…»

Я поліз під стіл.

– А ви тепер лаятися не будете? – з острахом поцікавився згори Сай Другий. – За цю… за підставку?

– Вони не будуть, – повідомив йому зі стіни Уламок. – Зате я буду.

– А ти