Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Великий Да спохмурнів. А я осікся, раптом зрозумівши, що кажу.

– Вдови вони, – заявив він, відсвічуючи лаком руків’я, радше схожої на ратище. – Майже рік уже. Та ні, більше року… Ти тут мене про загиблого старійшину запитував – чоловік це був їхній, Цзюваньдао, правитель Мейланя. Зсувом його накрило під Хартугою, в ущелині Виючих Псів… Тепер дві дружини його – регентші, чекають, доки спадкоємець виросте – кинджал Бішоу в них, маленький зовсім. Або, може, Рада своєю владою кого призначить… звісно, з дозволу дому фарр-ла-Кабір!

Я мовчав. Чого це він про схвалення дому фарр-ла-Кабір! Невже я схожий на підісланого спостерігача?!

– Придаток у правительок, – вів далі Великий Да, – один на двох… вірніше, одна на двох. Юньер Мейланьська. Та що я тобі розповідаю – завтра сам побачиш!

– Повтори-но мені ім’я загиблого правителя! – наполегливо зажадав я.

– Цзюваньдао, – неохоче відповів Великий Да. – Кривий Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець» на прізвисько Долоня Долі. Придатка звали Ю Шикуань. А що? Ти ж його пам’ятати повинен…

– Та нічого, – пробурмотів я. – Так просто… зсув, кажеш, під Хартугою?

І справді нічого… Крім запису в пергаменті Матінки Ци.

«Сьомий рік ери правління „Спокій опор“, Ю Шикуань і Цзюваньдао, меч „девяти кілець“. Хартуга, ущелина Виючих Псів.»

Так або приблизно так. Але чому далі був записаний Ковзкий Перст і Лян Анкор-Кун?! І рік – сімнадцятий рік ери правління «Спокій опор!» Майже через дев’ять років… бути тобі, Єдинороже, років за вісім-дев’ять главою роду!

А ти куди дінешся, Персте?

Воістину – спокій опор…

Правильний девіз.

…Я був одягнений у свої Кабірські буденні піхви з трохи шорсткуватої шкіри, а Чен – у вже звичній для нього марлотті поверх так само звичних лат… «Сміятися будуть, – подумав Чен так, щоб я це почув. – Вирішать, що ми – скупердяї. Або божевільні. Або і одне, й інше водночас».

«Нехай сміються, – у відповідь подумав я. – Нехай. Це краще, ніж…»

І Я-Чен здригнувся, згадавши, що першим ці слова вимовив Друдл, як помирав на залитій кров’ю бруківці. Луна нічного Кабіра, переривчастий шепіт блазня-мудреця, біль і ненависть…

І прохолодна тиша особистих покоїв Юньер Мейланьської, в які нас проводив мовчазний Малий крис, дивно схожий на криса Семара – зовні, але не балакучістю, – і його опецькуватий коротун Придаток, зовсім не схожий на Кобланового підмайстра.

«Нехай сміються, – вперто подумав я, і Чен згідно кивнув головою. – Пам’ятаєш, ти теж сміявся, коли трирічним уперше взяв мене до рук?»

«Пам’ятаю, – усміхнувся Чен. – Мене розвеселило те, що ти такий довгий і холодний. Я ще погладив тебе, порізався й закричав на весь двір, а батько з дідом сміялися, переглядаючись, і по черзі підкидали мене в повітря…»

Я згадав Лю і Янґа Анкорів, згадав їхнього предка Хо…

«Заради Нюринґи, – прошептав я, – і чому ви так мало живете?!»

Чен не відповів.

Утім, глузувати з нас поки що ніхто й не думав. Тим паче, що в покоях, по-моєму, взагалі нікого не було. Я кажу – по моєму – бо міг лише уявляти собі, яка насправді велика ця зала, що нагадує залу Посвяти в заміському домі Абу-Салімів – якщо її вздовж і впоперек перегородити якимись ширмами, завісами й плетеними шторами.

– Справжній лабіринт, – буркнув Уламок.

Чен рішучим кроком підійшов до першої-ліпшої складної ширми з бамбукових планок, мистецьки розфарбованих і зв’язаних між собою, опустився на низький ослінчик й узявся розглядати круглу остиглу жаровню з бічними накладками ароматичного дерева, покритими лаком у золоту цяточку.

– Нудно, – прошелестів я, майже лягаючи поруч із Ченом на паркетну підлогу. І спекотно…

– Ясна річ, – мов знавець, відгукнувся з-за пояса Уламок. – Аудієнція, одначе… це вам не на базарі плітками обмінюватися!

– Досить базікати! – уголос кинув Чен. – Будемо чекати й мовчати.

– Будемо чекати й мовчати, – згідно повторив я. – Будемо чекати…

– А мовчати не будемо, – додав Уламок.

Я не одразу відчув рух за лівою, блідо-бузковою завісою з вишитими на ній павичами. Спершу я почув голос. Вірніше, два голоси. Два високі, вишукано дзвінкі голоси, що говорили з інтонаціями, яких я жодного разу не чув у Кабірі.

– Мовчати не обов’язково, Вищий Дан Ґ’єне! Мовчати зовсім не обов’язково, – сказав перший голос із ледь помітною усмішкою. – І навіть навпаки…

– Почувайтесь, як удома, – сказав другий голос. – Утім, Мейланьський Єдиноріг у Мейлані скрізь і завжди вдома, де б він не перебував.

– І я скрізь і завжди, як у себе вдома, – почав було нахабний Уламок, але осікся, коли завіса несподівано відгорнулася.

– І навіть краще, ніж удома, – несподівано закінчив Дзю.

Це були Емейські шпиці Мейлань-го. Мініатюрні, не більше двох долонь завдовжки, гострі, як голка, і трішечки сплющені посередині, вони